А далі, далі? Вона йде, йде геть… Тепер цей дивак ставить запитання Янкову. Її вже немає у кадрі.
Ось Нельга побіг туди, де трава прим’ята ступнями її ніг. Віддаляється… Щез. Пустота. Акваріум. Тропічна зелень. Янков викликає Нельгу. Той заблукав! Переплутав знаки. Повертаються. Рушають разом. За хвилину Янков знову в кадрі. Квапливо перевіряє запис. Усе гаразд, доріжка зображення не стерта. Могло бути гірше… треба б здогадатися, з ким маєте справу, вельмишановні біологи. Нельга, Янков. Удвох. Говорять про щось. Обличчя стурбовані, навіть розгублені. Знову обходять акваріум. Натискають на якісь кнопки, клавіші, розмовляють з кимось по фону… Інтерферограма — кінець запису.
…Легенда, записана на камені, перестала бути казкою. Принаймні для мене. Мій здогад усе ще давав можливість для доказів, я не зміг би, мабуть, з певністю назвати ім’я жінки, котра опинилась у фітотроні. Кема? Аїра? Імена ці, про які я недавно дізнався, ще належали легенді. Проте вже не було квітки, що мала двадцять три пелюстки та по два вузлики на кожній з них. Недаремно, мабуть, візерунок, вишитий із сорока шести вузликів, збігався з повним набором хромосом. Я подумки все ще розмовляв з Янковим. А згодом викликав його знову.
— Що ж сталося потім? — мовив я якомога природніше.
— Не думай, ніби те, що сталося, можна якось пояснити. — Він відвів погляд і помовчав, збираючись із думками. — Для нас це загадка. Ось чому я не квапився посвятити тебе у всю цю історію, однак ти наполягав… Що сталося потім? — повторив він моє запитання. — Якби ж то щось сталося… Просто квітка щезла і більше не з’являлась. А сьогодні вранці, як з’ясувалося, ще одна пропажа: зник халат препаратора Ракітіної, але саме це легко пояснити. Що ти думаєш про це?
— Про халат, що пропав?
— Так… і про нього теж.
— Думаю, що халат пропав, точніше, його викрадено. На більше, пробач, моєї проникливості поки що, здається, не вистачає. Що ти вирішив?
— Є правила, коли обирають рішення, однак немає правила для вибору цих правил, — зауважив Янков. — Схоже, що всі наші зусилля звелися нанівець. Одного не збагну: причина у безглуздому випадку чи тут якась закономірність? Ну кому, скажи, будь ласка, потрібна була ця квітка?
— Тебе ж хвилює істина. Журналіст розповідає про новини, а істини — не новина… Ти знаєш про останні праці з дослідження позаземного ґрунту? Може, тобі поговорити?..
— Навіщо? Тим більше зараз?
— І все ж. Ось координати. Там знайшли, як мені сказали, цікаву річ — запис легенди на камені.
— Невже? А я нічого про це не знаю.
— Певен, що тебе це зацікавить.
— Я зв’яжуся з ними.
І на прощання ще одне нагадування про той давній час, коли ми ганялися на мілинах за водою, що її забирав відплив, або пересипали річковий пісок, шукаючи золото, а натомість знаходили слюду, що оманливо зблискувала на сонці.
Є гарний принцип: ні в що не вірити, поки не заперечено щонайпростіші та щонайвірогідніші здогадки. Слава богу, на нашій планеті близько десяти мільярдів жінок, половина — молоді, чверть із них — вродливі, як Аїра з легенди. Отже, мільярд з лишком.
Браслет… Неважко припустити, що до цієї прикраси небайдужа приблизно кожна десята жінка. Повір’я, що ще залишились, упереміж із чарівним дикунством, але красиві. Природа влаштувала так, що жінки схильні до народжування дітей, магії та чаклунства. Пригадаємо тепер теорію ймовірностей, незаперечне чоловіче начало, яке зобов’язане своєю появою й утвердженням картярській грі та невеселим думкам про долю і фортуну. Що вона підказує? А те, що з-поміж ста мільйонів вродливих жінок із браслетами напевне ж набереться десяток відсотків саме із зеленим браслетом. Колір не рідкісний. Світиться як від електрики чи тепла — отже, вкраплено енергоносії. Ймовірність зменшується, проте цифра все одно лишається поважною: близько мільйона. У добрі давні часи із цього пошуку довелося б відкинути ту частину, кому добиратися до фітотрона довго, тобто майже всіх. Нині ж будь-якій з цього мільйона, аби дістатися сюди, потрібно не більше п’яти годин з будь-якого місця земної кулі. З віддалених районів добиратися навіть швидше, коли є універсальний ель. Усі вони про фітотрон та зоряну квітку знали. Невже з мільйона не знайшлося бодай жодної, якій закортіло б поглянути на неї; прокрастись у фітотрон і пересвідчитися, побачити все на власні очі? Навіщо?.. Звичайна допитливість, стрес… що-небудь у такому дусі. Нитка розмірковувань була тонкою, але цілком імовірною. Як вона дістала квітку? Елементарна техніка і навіть телекінез — усе годилося для цього. На піску, на дні акваріума, вгадувалися сліди, поряд з ним — теж. Пояснення влаштовувало. Виходить, це могла бути зовсім і не Аїра з легенди інопланетян.