…Штиль.
Потім вітер, багато днів підряд. Жене й жене піну до берега з усього океану. Вода в лагунах густішає, а вітер дме й дме в один бік, до берега. І ось немає піску й води. Натомість залишається драглиста речовина біля мертвого поки що каменя. Вона проникає в гроти, заповнює підводні печери, товстим шаром лягає на узбережжя.
Перші згустки, які не розмиває вода. Випадковість, невідворотна випадковість з’єднала молекули так, що вони притягають до себе речовину, ростуть. Вони починають жити. («Дивіться і слухайте уважніше, Глібе, попереду — головне».)
Мерехтливий променевий тиск змушує дихати живі клітини й первородні пухирці. Пульсація — це дихання, обмін речовин, ріст. Крихітні пухирці виникають у білкових краплинах і наповнюються сонячним вітром, вони, ніби маленькі вітрила, тріпочуть, тремтять від сяючих голок-променів. Променевий тиск видмухує нові, дочірні пухирці — так живе почало брунькуватися. Плазма потекла від центра до країв живих порошинок — намітилися артерії. Міжклітковий протипотік плазми поклав початок венозній системі. Іонні біотоки змушують плазму згортатися у волокна — так започатковується нервова система.
Життя, неначе Афродіта, виникло з піни морської.
…У неї темне хвилясте волосся, великі сині очі. (Схожа на Сооллі, як дві краплі води.) Вийшовши з безодні морської на денну просторінь, вона одразу ж надіває старомодні рогові окуляри, не переймаючись турботою про інші предмети туалету. Тут я увімкнув звук голосніше: «З днем народження, Сооллі!»
УРИВКИ З НЕОПУБЛІКОВАНИХ ІНТЕРВ’Ю
Костянтин Ольховський, керівник п’ятнадцятої експедиції на дослідницькому кораблі «Гондвана»:
Можна припустити, що гени квітів несуть подвійну інформацію. Тонку структуру велетенських молекул хромосом ще не розгадано. Сорок шість вузликів — це поетичний образ, що допомагає зрозуміти суть, не більше. Але навряд чи доцільно нехтувати фантастичним, на перший погляд, здогадом. Ми зобов’язані звернути увагу навіть на найнеймовірніший результат.
Енно Рюон, навігатор і механік «Гондвани»:
Вражає випадкове пророцтво древніх звіздарів, котрі дали ім’я Близнята саме тому сузір’ю, в якому перевершено всі рекорди близькості світил. Десять мільйонів кілометрів — це мало навіть за масштабами нашої сонячної системи. У бібліотеках інформаційних центрів я знайшов згадки та статті про цей експеримент минулого століття. Питання про цивілізацію найцікавіше. Вони намагалися збагнути себе і свою планету як частину світу. Так, вони перевершили нас. І нічого не втратили в процесі розвитку. Ще довго ми не знайдемо стільки міжзоряних кораблів, аби вирятувати їх з біди. Але чи захочуть вони цього? І чи немає у них іншого шляху в майбутнє?
Борис Янков, біолог фітотрона:
Чому я вирішив стати біологом?.. З дитинства люблю все живе. Бродив по лісах, по сопках, берегом моря. Читав, слухав розповіді. Одного разу побачив справжній фітотрон. Тримав на колінах горіх сейшельської пальми, обхопивши його руками. Навіть не вірилося, що з-під коричневої шкаралупи колись з’явиться живий паросток… А батько розповідав потім про тривалі пригоди сейшельських горіхів: як вони попадають у море й тонуть, а коли верхня оболонка спаде, вони стають легшими і спливають.
Вітер і течія носили їх білим світом, поки шхуна чи бригантина не приймала на борт тропічну дивовижу. Середньовічні мудреці ворожили, до якого царства їх віднести: тваринного, рослинного чи мінерального. Розповідали, що ростуть вони на деревах у підводних садах поблизу Яви, Нібито не раз пірнальники спокушалися видивом казкових морських кущів, але досить їм було підійти до них, як видіння щезало. Та минає час — і велетні-дерева підносять над водою свої крони. І тоді прилітає грифон охороняти їх від людей.
Метр по окружності! Семирічному хлопчакові не підняти такого горіха. Пронирливі мореплавці розповідали колись дива про їх цілющу силу. Один з Габсбургів обіцяв заплатити чотири тисячі золотих флорінів за одну таку знахідку. Невідомо, чи знайшовся капітан, готовий виконати наказ монарха. З фітотроном простіше.
Сергій Шишаков, історик і лінгвіст, фахівець із дешифрування пам’яток писемності:
Ви запитуєте, чому я подумки зафотографував текст, мовби вивчив його напам’ять? Чому боявся, що він щезне?.. У ті дні я пригадав випадок, який відзначено в документах сімнацятого століття. До одного із сподвижників Олівера Кромвеля прийшов незнайомець і заявив: