Валентина сподівалася на диво. Знайти саме таку піщинку, яка була їй потрібна, дуже важко. Звук може зберегтися в кристалику з певним набором домішок, але найчастіше його не вдається підсилити навіть за допомогою найчутливішого приладу. Хіба що тільки мисливцеві зроду таланить. Та й що може залишитися на морському березі від минулого: шум прибою? плюскіт лінивої риби? перекоти грому та рокіт тропічної зливи? Вони повторюються знову й знову і швидше стирають сліди часу, затушковують його прикмети. Невже їй пощастить?
…Зовсім поряд піднімалася над синім плесом води зелена призахідна заграва. Берег, золотавий пляж пробуджували далекі спомини про якийсь зачаклований парк, де щезає час, перетворюючись на міріади піщинок, де пролітають з криками птиці, вимахуючи райдужними крилами, сідають на пісок, дзьобають піщинки й знову відлітають у далекі краї, забираючи з собою тягар часу. Немовби живе такий зачарований сад тільки сьогоднішнім: зайди — і забудеш про все на світі й думатимеш тільки про те, що побачиш там: про пальми, про пухнастих ласкавих звірів, про безкінечну пряжу променів, які посилає сонце для рум’яних казкових ткаль.
А вода — це продовження світу надводного. Здається, у хитливих летючих хвилях знайдеш і сонце, і птиць із чарівливими голосами, і ткаль, що заклинають невагому пряжу (вона зсипається до їхніх ніг пухнастими виблискуючими куделями, а білі руки їхні тягнуть нитку із золотого веретена). І слухняно обертається сонце, піддаючись ласкавій спонуці тонких пальців. І скочується з чаші небесної все нижче!
Зачаклована видіннями цього саду, Валентина зайшла у воду.
Ближчий до води її слід на піску швидко розмило водою. Вона здавалася мені білою свічкою із золотим вогнем волосся. Була вона гола й заходила в лагуну повільно, легенько похитуючи головою, підставляючи вітру копицю волосся, але вітер не давав прохолоди; все було тут зараз казковим, пісенним, ляльковим несправжнім. Вона побігла, здіймаючи колінами білі бризки, розсипаючи перламутрову піну, пірнула радісно й попливла, її голова рухалася над синявою назустріч червоній кулі, що розсипала останні промені в зеленому призахідному просторі.
Я вийшов з-за скелі і, коли голова Валентини зникла вдалині, наблизився до урізу води. Переодягнувся, перевірив променевий пістолет, згадавши про акул, про кальмарів, які вдень сплять у підводних печерах, у страшних норах, у мулі, а ввечері націлюють зір, виповнений мороком і люттю, на поверхню води, на згасаюче сонце й світильники зірок. Правда, зустрічався я з морськими страховиськами тільки на сторінках давніх романів.
Світло над морем почало тьмяніти, сонце тонуло, коли до берега почала наближатися цятка — голова Валентини. Я бачив, як вона виходила з води. Пісок ще був дуже теплий і грів, мабуть, їй ноги. Тому вона йшла повільно і на шляху згрібала пісок ногами й нагинала шию під вагою мокрого волосся.
Вона зняла камінець зі своєї світлої сукенки, дістала якесь неймовірно широке полотнище, сліпучо біле, пухнасте, але розідране на клоччя, наче вітрило в бурю, — крізь дірки я бачив згасаючий захід. Витерла шию, доторкнулася до волосся великим гребінцем, підняла із землі кругле металеве люстерко, заколола волосся ліловою квіткою і лягла на теплий пісок. Повільно звела коліна і знову почала згрібати камінці й пісок. Потім повернулася на бік і, закривши голову руками, якось дивно затиснувши шию зап’ястями, уткнулася в пісок і знерухоміла. Мені здавалося, що вона міцно заплющила при цьому очі і вслухувалась у слабкі звуки моря, можливо, у шелест кущів за голою прибережною смугою. Дужий порив вітру вигнув свічадо лагуни, зібгав його. Вода одразу ж потемніла, стала свинцевою. Валентина швидко підхопилась і кинулася за сукенкою, що полетіла геть. Наздогнала і наступила ногою. Вернулася до того місця, де лежала на спині, де лишилися гребінець з черепашками і люстерко з кораловою ручкою. Розчесала волосся, знову заколола його квіткою, розставила ноги і з хвилину стояла під вітром, зволікаючи, поступаючись перед його натиском і знову випростовуючись, заплющивши очі. Швидко накинула сукню, побігла берегом по вологому піску біля самого краю води. Впустила туфлі, нахилилася, підняла, усміхнулася сама до себе.