Я зосередився й уявив людей, що сидять на колодах. Мені хотілося, щоб вони заспівали пісню для Сооллі. Я ще не знав, яка це буде пісня. І ось вона побачила їх такими, мовби вони були живі… Восьмеро чоловік сиділо на колодах, один стояв, тримаючись за стовбур самотньої берези, трохи осторонь від інших. Більше я не зміг би втримати в пам’яті: адже обличчя їхні мали бути справжніми, живими, а це нелегко — бачити всіх одразу. Той, що стояв коло берези, був молодий, високий, світловолосий, з худим обличчям і з ледь випнутими вилицями. У першому ряду сиділо троє, руки їхні лежали на колінах, на них були піджаки, темні косоворотки, чоботи. В одного в руці погасла цигарка. Вони дивилися просто на нас. За ними, вище, на колодах сиділо ще п’ятеро, їхні обличчя ледве виднілись у присмерку.
Я почав пригадувати для них пісню. Це мала бути давня пісня, така, яку не часто почуєш. Можливо, та, що її колись проспівав мені дід. «Хай буде так, — подумав я, — адже Сооллі її не знає».
І тоді один з тих, що сиділи, хлопець у кепці, з погаслою цигаркою в руці, неголосно почав: «Славнеє море, священний Байкал…» Він співав просто, як міг, але я просив його тягнути голосні звуки, аби передати дивовижну протяжність мелодії. Голос його зазвучав дзвінко й чисто. Сооллі бачила його сірі уважні очі, що пильно дивилися на неї. Вона здригнулась, я помітив це.
Мені хотілося, щоб Сооллі почула звертання до вітру: «Гей, баргузин…» Але як передати це, як донести до неї незвичайні поєднання слів та звуків? Вони повинні проспівати це всі разом, не наголошуючи на думці, проспівати стиха, рівно й дзвінко. І голоси їхні раптом зазвучали. Пісня виводила навдивовижу протяжною.
Я вибрав одного з тих, хто сидів попереду, щоб він на повен голос проспівав рядок, де так багато звуків «р», які передають тривогу, що вже минула: «В нетрях не рикнув зажерливий звір…» «Хай співає це місце голосніше», — подумав я. І він проспівав. У нього були ледь розкосі очі, міцні вилиці, запалі щоки. Він замовк, щоб слухати, як співають інші.
Вони співали по черзі, не змовляючись, не киваючи один одному, обличчя їхні були нерухомі, а погляд зіркий і пронизливий. Третій із тих, що сиділи попереду, виділив звук «о» в рядку «Хлібом кормили…» І всі почуття, як мені здавалося, тільки й можна було передати, увиразнивши це «о». А той, що стояв коло берези, повинен був краще за інших знати, як звучить довге «а» і як народжується музика з незабутньо чарівливого чергування голосних у словах давньої-предавньої пісні.
І коли пісня підійшла до кінця, я помітив, що обличчя їхні змінились. Я прочитав на них: «Ну ось, пісню проспівано, і нас тепер не стане — річ проста…» І помітив тонку посмішку. Мені стало незручно, бо вони ніби все знали, ніби вони й справді були живими. І в цьому теж — в усьому їхньому втіленні — був я.
П’ята стихія… Хіба порівняєш з нею навіть океан! Життя скидалось на складний механізм, відрегульований із ювелірною ретельністю. Але дія його була все ж не зовсім ясною. У найтонших нитках молекул, що відповідали за спадковість, об’єднувалися всі види найпростіших рухів — електрика, хімічні взаємодії, механічний перенос. А на дослідницькому обрії завжди намічалося щось нове, невідоме… Отже, і нові елементи живого…
Яким чином випадкові зіткнення — зустрічі атомів, що падають вертикально, проте з непомітними відхиленнями, і без яких природа нічого не створила б, яким чином ці зустрічі-зіткнення стали основою неба та Землі, самого життя, прорили безодню океану, заснували рух Сонця та Місяця?.. Ось головне запитання невмирущої поеми Лукреція. І відповідь на нього: «Елементи світу розташувалися за тим порядком, в якому ми їх бачимо, зовсім не внаслідок розуму та обмірковування: вони зовсім не зголошувалися між собою щодо свого руху, до якого спонукували одне одного; проте безконечні числом, рухаючись на тисячі ладів, з давніх-давен підвладні геть стороннім поштовхам, захоплені своєю власною вагою, вони наближалися одне до одного, з’єднувались одне з одним, при цьому виникало тисячі їхніх сполучень, і нарешті час, з’єднання і рух упорядковували їх — вони утворили великі маси. Так виник перший обрис Землі, морів, неба, живих істот».
Прохолодного ранку, в один з останніх днів плавання, ми раптом ніби вочевидь побачили цю спрощену модель всесвіту, а на первозданний рух дуже скидалися пасма туману над морем і озвучена тканина білопінних хвиль.
Частина друга
БІЛЯ БЕРЕГІВ ЗЕМЛІ
ПІВНІЧ
Фітотрон Янкова розширювався. Майже половина колишньої площі виділялася для флори далекосхідної. Хоч як дивно, ніхто, здається, й не помишляв про це раніше. Вважалося: північному фітотрону потрібні тропіки й савани з усіма їх мешканцями. Насамперед. Далі культурні рослини. І вже аж потім — решта.