Выбрать главу

…Мені не здавалося винятковим її захоплення, близьке до ідолопоклонства. І я не допитувався, чому вона так палко одухотворювала Сонце, ні зараз, ні пізніше, коли зустрів її далеко звідси. Біля самісінького Тихого океану, де починався невидимий тунель, що вів до Сонця.

…Хоч як дивно, я не бачив справжньої північної весни. Кажуть, вона така бурхлива, що застати її не просто. За якихось кілька днів ліс вбирається у світлу свіжу глицю, над тундрою пролітає сила-силенна птахів: гуси, качки, лебеді, кулики, стерхи, чайки…

Завдяки розповідям Сіллієме та її книжкам я мовби вочевидь побачив цю швидкоплинність природи на Крайній Півночі. Весна тут показувала приклад, що було б, якби додати не так уже й багато тепла та світла. Я вбачав у цьому своєрідну модель майбутнього. Проект «Берег Сонця» найперше потрібен півночі — Вершині Планети. Аби назавжди утримати весну, яка, коли вірити у розповіді, виповнена незвичайним гамором, рухом, рокотанням швидких потоків, співом та гомоном перелітних птахів, життєдайними подихами південного вітру.

«…Земля, немов розкошуючи, з вигуками радості та відчуттям солодкої знемоги поспішає скинути із себе снігове покривало. Неймовірно швидко тануть, розриваються, злітають сніги, оголюються чорні набряклі груди горбів, ковзькі схили круч, миси та острови. Виринають з-під снігу чорні ліси, напоєні теплою вологою і духмяністю деревної смоли. Там і тут яріють голубі затоки живої води. Хмари пернатих гостей — білих як сніг лебедів, сірих качок та гусей, дрібних і незліченних, мов бджолині рої, куликів-плавунців, польових півників — сідають на таловину, хлюпочуться у воді, ґелґочуть, шастають у торішньому татар-зіллі. Голоси їхні розчиняються у загальному гаморі життя, як звуки окремих інструментів у музиці оркестру. Він гримить безперервно у променях сонця, яке не заходить, ніхто не спить, не спочиває, всі поспішають навтішатися теплом, любов’ю, рухом, усіх ніби поймає острах, коли поглядають на скуте ще кригою озеро: гляди, зима, яка тільки-но щезла, ось-ось повернеться. Пробуджуються нарешті великі водоймища. У них набралося вже чимало води, заколивались і піднялися їхні водяні щити. Довкола, вздовж берегів, утворилися широкі забережні, де хвилі, здиблюючись, трощать і об’їдають краї криги.

Риби весело заплюскотілись у великих ополонках. Нерідко після жаркого дня, коли вечірня заграва клала на темні спокійні води свої червоні відблиски, у стовпах світла можна побачити вервечки незрушних чорних цяток: це величезні риби висунули назовні кінчики морд і лінькувато спочивають у літеплі. Їхні зябра, натомившись дихати у зимових тінистих чорториях, спрагло вбирали тепер із вологою запашне повітря. Вдень риб’ячі зграї безперервно скаламучували воду».

Здається, цитата із Сірошевського. Початок двадцятого століття. Краще з того, що написано про північну весну.

Та ось посеред тайги і тундри мовби зарокоче раптом море, і залунають далекі голоси, і серед них — голос Аїри. Всього кількох слів, які я почув від неї, вистачило, щоб добре запам’ятати тембр: її мова звучала так, ніби дуже повільна хвиля перекочувала по дну округлі камені. Низький, красивий співучий голос.

Але зовнішність її поки що неможливо було відділити від Сооллі. Що мені лишалося робити? Я потроху прозрівав. Аїра не хотіла стати об’єктом вивчення. Ось у чому річ. І збагнути це було не так уже й важко. Яких тільки не докладали ми з Янковим зусиль, справа не просунулася ані на крок. Недосяжне, заплутане завдання. Над вирішенням його можна битися і десять і двадцять років, і навряд чи доберешся до його суті.

Ніхто, окрім нас з Янковим, не сприймав того, що сталося, всерйоз, врешті йому довелося вигадати якусь фантастичну історію хоча б для того, аби пояснити пропажу у фітотроні. Йому допоміг Нельга. Тоді всі повірили. Я чекав його з дня на день. По-перше, ми умовилися зустрітись після мого повернення. По-друге, у нього були справи на узбережжі: ось уже кілька місяців він відкладав поїздку в район східних субтропіків.