Друга фаза зовсім інша… Звершується не все, що можна осилити. Щось має зупинити вас. Примусити замислитися. Можливо, варто пильніше поглянути на себе, ще раз зважити свої успіхи? І вже щонайпильніше придивитися до чорних, що видаються вам геть позбавленими життя, порожнин? Розум — це теж стихія. Він складніший, дужчий і загадковіший за всі стихії, про які ви, Глібе, іноді згадували на «Гондвані».
Давні істини про контакти для вас, напевне, не новина. Загалом кажучи, контакти неможливі. І все ж, хоч як це дивно, вони, мабуть, не така вже й рідкість. І тут є межі дозволеного, або, як я люблю казати, межі пружності. Я за пластичні контакти: тоді ви вільні просто викреслити їх з пам’яті, коли потрібно. Контакти не лишають слідів, в іншому випадку вони будуть означати втручання в чуже життя. Наслідки передбачити неможливо. Як неможливо створити комп’ютер, що підмінював би собою життя, суспільство, людей (включаючи й тих, хто його створив чи наділив програмою і бажанням навчатись).
І мій лист до Вас був би неповним, якби я не додала те ж саме й щодо освоєння енергії зірок. Адже це освоєння неминуче означає і контакт принаймні з одного боку. (Я добре пам’ятаю Вас, Глібе. Скажу щиро: нелегко відмовитися від вибачень за випадок на «Гондвані». Легше вважати, що зовсім нічого й не сталося. Загинув кібер, ото й тільки. Добре, що Ви журналіст: можна вигадати і для себе й для інших будь-яку історію. Мій лист до Вас — приклад пластичних контактів. Адже його можна написати й самому. Або порвати. Або геть-чисто забути. Або розповісти про нього — все одно не повірять.)
ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ЛІТО
Вересень стояв теплий; не пригадую жодного похмурого дня відтоді, як повернувся до міста. Тут, у місті, на його околицях, як і на всьому Примор’ї, було ще літо. Різкий контраст з тундрою. І коли приїхав Янков, ми зійшлися з ним на тому, що не все ще втрачено.
Лаштувались ми недовго: повантажили дорожній скарб в ель і, зробивши прощальне коло над бухтою, помчали у тайгові нетрі.
По дорозі він розповідав про Байкал, де пробув цілих два місяці. Важко вірилося, що там, біля холодного озера можна побачити ще таке, про що я навіть не чув. За його словами, наприклад, навесні крізь непомітні тріщини у кризі на світ божий виповзають личинки метеликів-одноденок і рушають до берега: їх так багато, що прибережна крига аж чорна. Потім з берегових сопок ними приходять ласувати ведмеді. Вода стає сріблястою від риби, що плаває на дивовижному пасовиську. Мільярди личинок буквально вкривають берегову смугу. Їх більше, ніж у деякі зими снігу.
Це загадка. Дорослі комахи спарюються і гинуть за кілька днів. Навіщо природі таке марнотратство? Коли птахи летять на північ виводити пташенят, то це зрозуміло: влітку саме там багато світла, корму, простору для пернатих. І це екологічне привілля заповнюється мовби за помахом чарівної палички. А ось метелики, що помирають одразу ж після народження, змусили мене посушити голову. І мій друг-біолог нічим не міг мені зарадити.
Зате я дізнався від нього, як називаються байкальські вітри, а їх там стільки ж, скільки на справжньому морі, коли не більше. Верховик, култук, сарма. Всього близько тридцяти. І серед них, звичайно, баргузин, що виривається з великої Баргузинської долини. Він розворушує на озері високі білі вали. Його називають ще опівнічником, бо нерідко він дме по ночах. Ось звідки слова пісні, яку почула від мене на «Гондвані» Сооллі.
Ми сіли на добре помітний майданчик для елів. А довкола нас джунглі, непролазні нетрі. Попереду клекотів потік. Вода скочувалася по валунах, вкритих лишайником, пінилась і падала в сіро-синю камінну чашу. Там мелькали тіні форелей і під завислими кущами якийсь звір пожадливо пив воду. Ми сполохали його, і він подався геть, впустивши у струмок кілька дрібних камінців.
Вище над камінною чашею через потік було перекинуте товсте дерево. По стовбуру шастав поповзень, побачивши нас, він зник серед листя. Дерево над потоком жило. Зеленіло його гілля, зрошуване голубуватою водою, і колись на цьому місці, подумав я, здійметься справжній зелений міст.
Ми пройшли по живому дереву, вибралися на берег і довго брели через гущавину папороті, що сягала до пояса. Попереду промайнула руда спина косулі. І знову зарості, зелені паводі…