Перед нами помалу відкрилася долина. Тридцяти-п’ятиметрові розлогі чозенії височіли над нею майже на однаковій відстані одна від одної. Найближче до нас дерево розкинуло столітню крону так привільно, що затулило половину долини. В її листі сховалось і сонце, і світлі хмарини, і близькі лоби сопок. Поряд з чозенією всохле дерево звичайних розмірів видавалося химерним кущем. На сухій вершині його я помітив покинуте гніздо скопи. Десь вистукували дятли.
На схилі першого дня — гроза. У миттєвому спалаху світла під велетенською ламаною блискавкою — гребені лісу, сірі стовпи дощу. Рокіт грому й відлуння, гуркіт води у виярку. Чорна швидка тінь — чи то звір, чи то людина. Я навіть здригнутися не встиг. Стрибок, йде стрибок, хода віддаляється — ось і все.
— Це була вона! — випалив я вранці.
— Аїра? — Янков насторожено подивився на мене.
— Що тут дивного? — сказав я. — Раніше вона слухала нас в ефірі, а тепер сліди наші загублено. І ось вона…
— По-моєму, хтось із нас занедужав, — обірвав він мене.
А ранок! Ясно. Тихо. Забулися тривоги. Починається-розгоряється день. День з великої літери.
На заплавних лугах, де височезні, заввишки як людина, трави, ми з Янковим збирали нашу колекцію особливо старанно. Тут траплялися жовтушник левкойний, пекун-корінь, дев’ясил японський. Знаходили ми й кущі секуринеги і родички батату — діоскореї лікувальної. Розбрідалися серед заростей і вишукували все нові й нові експонати. Однієї лише жимолості ми знайшли кілька видів. Янков діяв так обережно, що рослини, мабуть, навіть не відчували доторків апарата. Навіть сором’язлива мімоза не стулила б свого листя, такий обережний був пошук. Адже потрібна була всього одна жива клітина: потім у лабораторії з неї виросте ціла рослина. Вся колекція вміщалась у невеличкій коробці. У фітотроні з неї підніметься ліс: у маленьких прозорих краплинах смоли, що зберігала життя, вже були і клітини маньчжурського горіха, і амурський оксамит, і горобинолистяник, і важкі ільми з корою сталевого кольору. І нижній поверх: амурський бузок, актинідії, багульник, барбарис амурський.
На болоті ми знаходили білозір, водянику, різнокольоровий мох. Тут росли вереск, журавлина, голубика. Входячи знову в смугу різнотрав’я, ми не могли надивитись на пломеніючі квітки лілій та оранжеві саранки, що світяться у сутінках.
Мовби коштовними камінцями, милувався Янков прозорими шматочками смоли. Ясна річ, законсервованих клітин крізь смолу не було видно, надто вже вони малі. На кожній намистинці ми писали спеціальною фарбою номер, щоб потім можна було розібратись у цих скарбах.
На ніч ми розвели багаття під шатами велетенської тополі. Внизу про щось бурмотіли струмені Кедрової. У нас тут було майже темно, і червоний вогонь в ясному прозорому повітрі був схожий на лампу. Багрові язики легко піднімалися вгору, світло їх було рівне, без іскор та диму. А ген далеко, у тій стороні, де сопки втікали до моря, ще висіли позолочені хмари. Їх пурпурові краї торкалися камінних гребенів і утворювали єдине ціле з хребтом — навдивовижу принадний світ світла, чарівних небесних вогнів, світ, у реальність якого було важко повірити. Обрій повужчав і пригас. Осередком всесвіту одразу стало наше яскраве палаюче багаття, що освітлювало намет, стовбур велетенської тополі і постать мого супутника. Шерехи насторожували. Мене не полишало відчуття, що за нами хтось пильно стежить. Другого дня я помітив сліди на піщаній косі, місце посадки чужого еля, але промовчав.
Ми увійшли в один з лісових заповідників долини Амуру, залишивши за спиною Хабаровськ, мальовничу Уссурі з її привільними берегами, ліві притоки Амуру, і повернули до Амгуні.
Давня стежка, прокладена такими ж шукачами лісових скарбів, вела на північний схід. Над нами було ясне холодне небо. Часто траплялися бірюзові озера, на берегах яких юрмилися світлокорі берези та золотаві ялиці. І неодмінно — сопки на видноколі, що хвилями втікали від нас. З еля вони видавалися застиглим голубим морем — особливо рано-вранці, коли від тіней виярки ніби глибшали.
…Я умовив Янкова, і ми частину шляху пройшли на легенькій оморочці. Мені видавався фантастичним і спосіб її спорудження. Треба знайти березу, з якої деревина струхлявіла, залишилася сама кора. Вподовж стовбура прорізається щілина, через яку видаляють порох. У щілину вставляють один або два дерев’яні обручі. Біля кінців човна кора складається і загинається догори. Останній піший перехід — від селища до річки; і ось ми вже йдемо на човні повз гористі береги, на яких височіють столітні дерева.