— І тільки тому… ти відрікся?
— Так. Відрікся. Я не хотів бути серед тих, хто шукає самі крихти. І обрав нашу професію.
Я не знав, що спонукало мене до сповіді. Розговорився раптом. І без будь-якої причини.
— Проектом «Берег Сонця» керує якийсь Ольмін, — сказав раптом Нікітін, — можливо, той самий. Я чув: шеф казав. А це означає, ти з ним зустрінешся. Потім розповіси. Невже у Сонця відберуть колись усе тепло і світло? Це ж неможливо!
— Та ні. Візьмуть стільки, скільки потрібно. До того ж лише для експерименту. Ти в якому столітті живеш, мій любий журналісте? Майже за двісті років до тебе люди мріяли про те, щоб сповна використати сонячне тепло та світло.
…Отже, про повне освоєння енергії світла. Очевидно, авторів проекту могло б зачепити за живе збентежене зауваження Нікітіна: йшлося-бо про ставлення до експерименту. Я вже побував у Сонцеграді, вже відчув ритм нової будови, вже збагнув людей, причетних до неї. Це не схоже на академічний дослід чи просто на те, коли перевіряють на принцип. Я бачив Ольміна. Чув, як він розмовляв з критиками й опонентами. Побував в інститутах. У щойно створеному Інституті Сонця, наприклад.
Не виключено, що архітектори прагнули втілити трохи абстрактну ідею щедрості світила, невичерпності його енергії: розмах вражав уяву.
Запам’яталися якісь округлі величезні кабінети й лабораторії із склепінчастими стелями, з безконечними панно, на яких ритмічно повторювався один і той же сюжет: сонячні промені — яскраво-жовті, пекучі, зелені (у морській таємничій глибіні), багрець і золото небесного світла, гарячі розлогі обрії. А на горішньому поверсі зала, відкрита, не засклена, з високими колонами під срібними капітелями, з дикими виноградними ліанами, що обвивають мармур і далекосхідний граніт, із захисними полями, що відводять негоду, вітер, дощ, виповнена жовто-зеленим світлом, наче акваріум. Широкі пройми між колонами пропускали так багато світла з вулиці, що здавалося, ось-ось подме вітер, якщо там, надворі, погойдуються дерева. Однак було незатишно, і невідомі мені люди, — чи то прохачі, чи відвідувачі, чи прожектери, що ніби зійшли з давніх полотен, — здавалося, важко призвичаювалися до цієї сучасної, але непідробної розкоші.
ОльмІн виявився шатеном середнього зросту, із симпатичним обличчям — він зовсім не був схожий на того фізика, про якого я згадував і якого, вважав, так яскраво міг би собі уявити. Ні, той був би іншим… І всі суперечки тут точилися про ставлення до експерименту. Чинячи опір чиїйсь волі, Ольмін уже цим прагнув започаткувати саму справу. Він зовсім не скидався на одержимого, і тільки манера говорити іноді виказувала його. Йому не потрібні були ні електронна пам’ять, ні записи, ні особливий настрій. Я чув, як він переконував, не підвищуючи голосу, якось навіть втомлено називаючи цифри, формули, легко беручи гору над суперником, роблячи його своїм спільником. Я не міг збагнути, в чому наснага цієї гіпотетичної сили… Шукав її і не знаходив. Опоненти посилалися на авторитет науки. Чи легко заперечувати, коли цитується один із розділів книжки Костянтина Ціолковського? Або ж відомого у минулому фізика Дайсона?
Підводиться, скажімо, академік Долін і виголошує цілу промову:
— Зростання населення зумовлює космічне розширення суспільства. Причини такого розширення треба шукати також і в об’єктивній логіці боротьби з природними стихіями, в неухильних законах розвитку. Костянтин Ціолковський ще у 1895 році висловив своє славнозвісне положення: людина повинна використати все сонячне світло і все сонячне тепло. І початися це повинно з освоєння поясу астероїдів. Маса цих невеликих небесних тіл, за висловом Ціолковського, «розбирається до дна». З цього матеріалу «виліплюються» штучні космічні тіла з найвигіднішою формою поверхні. Однак маса астероїдів, як ми знаємо, не така вже й значна. Ось чому колись дійде черга до Землі та до інших планет. Минуло кілька десятиліть, і американський фізик Дайсон знову розглянув питання про перебудову сонячної системи. Дозволю собі нагадати його розрахунки. «Сфера Дайсона» — це порівняно тонка шкаралупа, що оточує наше світило. На внутрішній її поверхні розташовуються машини, прилади, люди — все, що складає нашу цивілізацію. І жоден промінь світла не омине велетенську оболонку. Утворюється мовби одна гігантська кімната з одним-єдиним світильником — Сонцем. Подвійні зірки прикрасять гігантське помешкання світильником іншої форми. Щоб спорудити сферу, Дайсон запропонував розпилити Юпітер. Для цього потрібна енергія в 1044 ерг. Її може дати Сонце за 800 років. Площа сфери приблизно у мільярд разів більша за площу земної кулі. Прошу присутніх звернути увагу на цю цифру; у мільярд разів.