Але, припустимо, треба вирахувати положення космічного зонда, посланого за тридев’ять земель, до іншої планетної «каруселі», для того, щоб управляти ним? Щоб його механічні руки працювали точно, щоб електронні зіниці пильнували не гірше пташиного ока? Йдеться про метри, сантиметри, прилад повинен відчувати їх крізь порожняву космічних безодень. Роздивитися один-єдиний атом під збільшувальним склом. Влучити кулею в невидиму мішень. Розрізнити на дні океану піщинку. Ось на що це схоже. Тільки ще важче.
Сто цифр… У недавньому минулому це коштувало б енергії всієї планети. Сто двадцять цифр — енергія всієї сонячної системи. Ось що означає точність і вірогідність. Управляти на близькій відстані, на самій планеті? Тоді треба передати сюди енергію. І теж здалеку. І так само точно. Але ж управляти треба не тільки зондами. І не тільки кіберами…
Ось чому стосунки між цивілізаціями неоднакового рівня — проблема, найчастіше не по силі жодній з них.
Проте контакт із рівними собі — зовсім інша річ. Він прискорює розвиток майже завжди. Він майже неможливий, це правда. Випадкову нагоду легко упустити. У таких цивілізацій немає карти галактики з позначками біля заселених світів…
І раптом опускається зонд. Посланець з далекої зірки (її майже не видно на тутешньому небі, не кажучи вже про планети, її супутники, — їх-бо вже не роздивитися навіть у найпотужніший телескоп).
Контакт може відбутися. Досить лише механічній руці зачерпнути ґрунт у потрібному місці. Невеличке відхилення, промах — і можливість повідомлення втрачено на тисячоліття, коли не назавжди. Нитка міжпланетного зв’язку буде розірвана: в безмежному всесвіті знайдеться чимало інших об’єктів для дослідження. Що у порівнянні із втраченою назавжди можливістю пауза у століття? Хай навіть через двісті років пробудиться зачарований стихіями світ підводних квітів — і тоді це буде свято для всіх. Проте він ніколи не пробудиться, якщо наш земний зонд не підніме ґрунт з квіткою, якщо механічна рука промахнеться, якщо увагу електронного ока приверне брила граніту, піщаника чи просто глиняний горбок. Тільки рівні, тільки представники близької цивілізації можуть зняти віковічні чари: іншим, навіть значно могутнішим, туди — зась!
Правда, вони дещо можуть: неважко ледь-ледь поправити рух механічної руки, чи не так? Адже це все одно могло статися саме по собі. Випадково. Втручання? Зовсім ні…
— Ну от, — сказала жінка з кораловим намистом, — можливо, так це й сталося тоді.
І вона знову усміхнулася, цього разу трохи лукаво.
А я почав думати про продовження історії.
Стало ясно, як розвивалися події.
Саме тоді вона була нашою гостею, коли тільки так можна висловитися, — непомітною, непримітною, але так і мало бути. З нею був хтось іще. Усі разом спостерігали вони і наш зонд, що прямував до Близнят (ми про нього давно і згадувати перестали). Це ж поворотний пункт! З нього могли започаткуватися наші стосунки з сусідами по галактиці. І ось вони наважилися: незначна корекція — і маніпулятор знайшов камінь, покарбований письменами, і квітку на дві басейну… Збулося. Те ж саме могло статись і саме по собі. І все ж це був дивовижний, як на наші поняття та масштаби, експеримент. Вони вимірювали параметри зонда звідси, із Землі, і одразу ж вводили нові дані, на відстані у десятки світлових років… Важко навіть уявити таке. Ось чому вона лукаво усміхнулася, коли сказала:
— Це неважко: трохи поправити рух механічної руки, правда ж?
Одне це засвідчило мені про їхній рівень та спроможності більше, ніж я засвоїв би з багатотомного трактату. Я уявляв, що це означало, мені забило дух, і я спробував раптом зовсім недоречно виказати своє захоплення. Вона сухо зупинила мене. Тоді з нетерплячки я вигукнув: