— Годі, — сказав Енно.
— Почекаємо, куди спішити.
— З такими горами краще не жартувати.
— Встигнемо.
— Ми навряд чи дочекаємося виверження. — Енно пильно дивився на мене. — Воно трапляється тут не частіше, ніж раз на кілька років.
Ось як він заговорив! «А тоді, — подумав я, — коли Валентина… всі вони так само були розважливі й так само обачні?»
— Енно… — сказав я і відчув, що далі не можу говорити: мабуть, давалася взнаки висота і втома.
Солодкувато-млосний дим піднімався з дна кратера. Глибока похмура прірва ніби примарилася. Він мовчав.
Минула хвилина-дві. Його рука лягла на моє плече. Ми почали спускатися, обходячи тріщини, що курілися, кам’яні брили, перечіпаючись у тумані, що клубочив нижче.
Надвечір розпогодилося, визирнуло сонце, відкрився вид на море та бухту, де стояло каное. У призахідному світлі ми розрізняли смуги морських течій, що мчали вздовж берега. Ми добралися до сухого річища, зайшли в ліс. Споночіло. Прямували до берега вже при світлі ліхтарика. Кам’яні брили, порослі мохом і лишайниками, перегороджували шлях, я впав і боляче забив коліно. Ми зупинилися. Над головами — бірюзові зорі, а за спиною у нас височіла гора, застуючи півнеба.
Нарешті ми дісталися до каное. Я несамохіть пригадав легенду, записану на піщинці, яку колись знайшла Валентина. Той острів був зовсім інший — світлий і просторий.
Досить мені було побачити на рейді красуню «Гондвану» — і я знову пригадав прогулянки на «Дельфіні». І Валентину.
Вона не втратила для мене ореолу таємничості і чарів. Мене не полишало відчуття калейдоскопічності подій і зустрічей. Проте в неї був незбагненний дар: вона лишалася сама собою. І в моїй пам’яті теж. Я думав про неї, а вона здавалася усе тим же, чим колись була, Валентиною. З наївно-звабливими губами; невідбілений льон волосся, сірі очі, які так широко іноді розкривалися, що за ними вгадувався якийсь зовсім незайманий, неозорий світ. А коли вона сміялася, то очі темніли, дивно звужувалися і світилися голубуватим вогнем. Я бачив його, навіть коли вона опускала вії.
Уявляв собі, що волосся її переплуталося, наче осіннє листя на сильному вітрі, таке ж прохолодне й вологе і такого ж кольору. У ній було так багато від пружності землі, від весняних пагорбів та перших проталин з пролісками, що я подумав: не знайти іншого, кращого порівняння. Втілення однієї із стихій: сила і слабість в ясних очах-озерах… і руки як берізки.
Промчав шквал — нахилив дві сосни з шорсткою бронзово-жовтою корою. Гілля торкалося піску; голки шелестіли так виразно, що у вухах стояв невмовкаючий шум. Чи це хвилі шуміли, набігаючи на берег?
Сліди на піску. Покинуті білі туфлі з бантами — вони заплутались у волоссі Валентини… Каштанове суцвіття брів, у них — відтінки достиглого кмину, жита, сухого хмелю; дві вологі смужки вій і тоненька, як стріла, зморщечка на чолі з краплиною морської води, з розсипаними, наче борошно, кристаликами солі біля перенісся… Землисті сірі губи, шкіра на них пошерхла — ще одне пекуче нагадування про весняну землю в усій її наготі.
АЇРА
У довгому сні переживала хвилини радості: вона знову ставала Аїрою. Губи її ладні були розтулитися, щоб мовити заповітні слова: пітьмі — розсіятись, електричним примарам — щезнути, серцю — відтанути. Вона читала вірші й співала. То були скороминущі сплески життя, дивна мрія, на мільйонну частку градуса вона підвищувала температуру тіла — адже мрія полишає нас останньою.
Однак жодного слова не було мовлено і жодної пісні не проспівано. І земний корабель, скоряючись одвічній волі, ковзав у безмежжі.
Біля палаючого зеленим полум’ям сонця він попав у вогненний вихор, і велетень-протуберанець мало не втягнув його в безодню розжареного океану. Зірка рада була злизати його із власного неба своїм гарячим язиком. Однак, розправивши крила-вітрила, мовби гігантський космічний жук, корабель відштовхнувся від сяйливої кулі. І знову простори. І зоряний пил.
Дивна метаморфоза — далека порошинка перетворювалася на ще одну планету — супутник зеленого сонця, де зіркоплавання переривалось: із трюмів вихоплювалася ватага механічних звірів, що шукали тепла в надрах, кристалів у печерах, води серед кам’янистих пустель. Свою здобич вони хутко несли в механічних лапах, ніби хтось їх чекав на борту, підганяючи нечутним свистком. У щілинах вони винюхували життя… Проте чи відкрився їм новий світ як ціле, чи міг затримати їхню увагу яскравий виднокіл, вітри, запахи, світіння неба? Навряд. Ось і виходило — Аїра не знала, в які краї занесло корабель, і не могла стати тут гостею, хоча саме ці близькі землі були їй, мабуть, пам’ятні й розповіли б багато про що.