Я вже розпізнав за його неспішними, навіть уповільненими жестами дивну енергію, майже одухотвореність. І що мене полонило, то саме те, що він аж ніяк не прагнув цього демонструвати. Йому приємно було приховувати це від інших.
Дещо він спрощував. Навмисне, як мені подумалося. Я йшов назустріч його бажанням і в чомусь вносив свої поправки до його суджень. Коли розмова почалася про програми астрономічних та фізичних досліджень, пов’язаних з проектом, він розповідав про речі зовсім не якісь там складні.
Хто скаже напевне, скільки саме дослідницьких станцій потрібно спорудити на Венері в наступному році чи скільки ракет послати для дослідження навколозоряного простору?
Ясно, що чим більше засобів буде надано одним, тим менше їх залишиться для інших — арифметика простенька, задачка розв’язується елементарним відніманням. Але кому довірити цю єдину арифметичну дію?
Тут він замовк і усміхнувся якимось своїм думкам.
— А ви знаєте?.. — почав я і раптом виклав усе, що тільки знав про Аїру.
Ольмін вислухав мене з таким виразом на обличчі, ніби й уявлення про все це не мав. І все ж це було не так. Та я здогадувався про інше… І коли навіть Ірина Стеклова щезла зовсім несподівано для нього, то він міг запідозрити що завгодно. Хтозна, чого це йому коштувало. І я раптом відчув себе незручно.
«Ніби мало йому інших клопотів. Відволікати його від роботи просто не по-людяному, як ти цього не розумієш, дивак, — картав я себе. — Сама Аїра, мабуть, не захотіла б, щоб він знав правду. Його робота потрібніша. І їй теж!» Я замовк, не намагаючись вести далі цю туманну балачку. І помітив, що він ніби порадів з цього… Мені лишалося одне: старанно осмислити суть справи.
Ольмін показав мені будівництво, його головні об’єкти, і помалу я почав дивитися на те, що відбувається, його очима — уважними, зіркими очима фізика, здатного замислитися над деякими явищами, що тільки видаються іноді простими. Магістральні тепловідводи на березі входили в тунелі й тягнулися на багато кілометрів морським дном — це я знав добре, проте без Ольміна я ніколи б так чітко не уявив, що ж відбувається там, під багатокілометровою товщею води. І як вдавалося нарощувати довжину цих велетенських удавів, тіла яких складалися з надпровідників, а луска і скелет — з найміцніших сплавів. Наче за помахом чарівної палички, конструкції опускалися в тунелі і там намертво з’єднувались у дуже простий спосіб.
— Метод холодного зварювання один з найновіших, — розповідав Ольмін. — Його винайдено приблизно 2000 років тому. Тут немає ні суперечності, ні парадокса. Древні кельти відкрили спосіб з’єднання металів, що видався їм дуже легким: треба лише відшліфувати золоті пластинки і дуже міцно притиснути одну до одної. Метал чіпко з’єднувався. Через дві тисячі років стало відомо, що ця чудова властивість зумовлена особливостями атомної структури матеріалів.
Поверхня матеріалів — це своєрідний магніт. Її атоми притягають сторонні молекули, що потрапили в їх силове поле. Молекули азоту, кисню, води під дією електричного поля атомів так спресовуються цим полем, що тиск у тоненькому суміжному газовому шарі доходить до тисячі атмосфер. Газовий панцир — одна з головних перешкод для зварювання.
Замінимо в нашому невеличкому розмірковуванні молекули газу на атоми металу — сутність явищ у принципі залишиться тією ж, проте ефект буде інший: замість утвореної непотрібної броні відбудеться те, що ми називаємо холодним зварюванням.
Я опускався в тунелі і бачив своїми очима, як, виблискуючи до болю в очах, відпливала вдалину, зникаючи за поворотами, металева стрічка. Її секції зварювались одна з одною. Метал добре передавав розсіяне тепло і вирівнював поле температур; і його нічим було замінити, коли йшлося справді про космічні масштаби.
З епохи пізньої бронзи до нас дійшли круглі золоті коробочки (діаметр 38, висота 25 міліметрів), що зберігаються нині в Ірландському національному музеї в Дубліні. Після другого народження холодного методу (1948 рік) експерти знайшли на цих золотих реліквіях незаперечні сліди зварювання.
Древні коробочки з нехитрими прикрасами, золото, туго скручене в круті вензелі… Можливо, було б справедливим видати патент на холодне зварювання їх геніальним творцям!
— Навряд, — зауважив Ольмін і взявся розвивати свою думку далі.
— Метод-бо надто вже простий. Хіба важко уявити собі древнього ювеліра, який у поетичній обстановці майже первісної хижі виготовляє прикраси для вождя племені й старанно озирається на всі боки: чи не підглядає хтось за його майстерною роботою?