«Швидше, — квапив я машину, — вгору, вгору! Ось зараз долічу до тридцяти і смикну ручку, — вирішив я, — раніше не можна — розчавить. Один, два… вісім… шістнадцять…» Я вдихнув востаннє. Повітря з еля вийшло, і тільки під золотавою пластиковою стелею лишився невеликий пухир, але до нього я не зміг би дотягнутися.
Я уповільнив дихання, заплющив очі й лічив далі. Двадцять… двадцять три… двадцять вісім… Пора! Я рвонув ручку. І зрозумів, що двері заклинило. Зібганий метал чинив опір.
Кілька разів я пробував потермосити металевий лист, ніби це була тварина, здатна озватися на ласку. «Ну ж бо, — бурмотів я, — давай-но, відчиняйся!» Дихання у мене вистачило б на три-чотири хвилини.
Але я не поспішав робити останній ривок, коли напружуються всі м’язи, коли тільки в один порив людина вкладає все, на що спроможна. Всі сили. І все вміння. Я лише поступово готувався до цього. Я знайшов точку опори для ніг. Сидіння, як виявилося, для цього досить міцне. Моє праве плече й рука мали діяти, як таран.
Усе залежало від того, наскільки я зумію скоординувати рухи тіла, ніг і плеча. Ніби три пружини, складені разом, вони повинні різко розпрямитися. Три поштовхи мають злитися воєдино, тоді й станеться щось схоже на постріл, який і виб’є двері. Я в цьому був майже певен.
Іншого виходу не було. Проте, якщо пружина виявиться слабкою, тоді… Сон, непритомність — і навряд чи черепахи мене виловлять. Ніхто просто не знає, в якому становищі я опинився.
Я готувався до останнього стрибка. Проте в мене не повинно було лишитися бодай крихти сумніву в успіхові. Впевненість подвоює сили. І я переконав себе. На це стало хвилини. Отже, у мене їх лишалося ще дві-три… Проте на останній хвилині ривок вийшов би слабшим, значить, треба рахувати до шістдесяти, не більше. Я готувався, намагався відчути кожен м’яз, навіть клітину свого тіла.
Так, нарешті… Я різко випростався. Це був страшний удар, від якого вмить заніміло плече. Дверцята озвалися глухим звуком. Вони піддалися, вигнулись. Тепер я міг просунути назовні руку! Але сам вийти ще не міг.
Пауза. Півхвилини. Ще удар. Майже такої самої сили. Я задихався. У голові паморочилось. Здається, я ковтнув води. Але дверцята розчинились. Я повільно, обережно виплив. Що не кажи, а зараз я діяв за законами механіки й фізики, як черепахи. У моєму розпорядженні було кілька секунд і жодного зайвого руху. Ель піднімав мене.
Внизу гуркотіла лавина. Там, як і досі, металися промені прожекторів, наче блискавки в грозовій хмарі.
Вода здавалася світлою, тиск не розплющив мене, отже, ми були десь близько до поверхні. «Мабуть, не більше десяти метрів, — вирішив я. — Шість секунд — і ми спливемо». І тоді я раптом зрозумів, що наступної секунди знепритомнію. Ель ішов повільно, щось було негаразд з його механізмом, знівеченим підводною катастрофою.
У мене потемніло в очах, запекли скроні. І цієї ж миті ми випірнули на поверхню. Коли я вдихнув повітря, відчув у грудях біль. Якась пелена заслала очі. Потім стало легше… Зовсім легко. Довкола море, ясний обрій, привілля. Лише неподалік, за півкілометра від мене здіймалася жива вода,^ і райдуга на три кольори бляклою смугою коливалася над її схилами.
«Як далеко нас віднесло! — подумалося мені. — Можливо, це течія… Ні, мабуть, машина йшла похило вгору. Отже, я пробув під водою трохи довше, ніж мені було можна».
Я помітив океанський лайнер, що прямував до берега. Думаю, це був той самий лайнер, який скидав над прораном блоки. Його обриси швидко танули. Там, на обрії, небо було жовтаве, а над головою синіли щільні хмари, і повітря здавалося прозорим, колючим, якимось електричним. Мій ель пішов на дно; двигун його, чхнувши, раптом зупинився. Ніби втомившись, машина лягла на бік і почала тихо занурюватись. Я нахилив голову, обережно розплющив очі й дивився, як вона описувала спіраль і дедалі зменшувалася. Піді мною була чиста прохолодна вода.
Я поплив у той бік, де мав бути берег і де хвилину тому виднівся лайнер. Відстані я не боявся. Після всього, що трапилось, я був готовий до чого завгодно, мені лише не хотілося, Щоб мене шукали, і знайшли, і, наче школяра, що завинив, посадили б нарешті в рятувальний ель, і, обігрівши, виявивши ласку й покартавши, доправили б на берег.
Я швидше відчув, ніж побачив, невиразну, довгасту тінь у воді. Вона ковзала попереду, на глибині приблизно двадцяти метрів. Вона зникла й вигулькнула знову: ось плавно віддалилася, граційно вигнувшись. Сіре, гнучке тіло. Це була акула. Я пильно спостерігав. Вона описувала широке коло.
Хто знає, що привабило її сюди. Може, пухирі, що клекотіли над тунелем. Або ж моя безпомічність. Нічого тут не вдієш. Я плив далі, став лиш уважнішим. Така зустріч мені зовсім не потрібна.