Густав чудово розбирався в біографіях багатьох людей, які жили у XVIII і XIX століттях. Він умів розпізнавати, які моменти в житті цих людей були вирішальні.
Але дивно, як важко йому вирішити, що було важливе для його власної долі, а що ні. Адже немало було сильних переживань, пов’язаних і з власною долею, і з долею всіх людей, адже була війна і була революція. Що ж, кінець кінцем, переродило його? З сумом відчув він, як багато він втратив. Розглядування власного життя привело його в поганий настрій.
І раптом він різко обірвав себе. Усміхнувся.
– Візьміть листівку, любий Фрішліне, – сказав він. – Я хочу вам продиктувати.
Він диктував:
– «Шановний пане! Запам’ятайте на решту днів Вашого життя: нам дано працювати над справою, але не дано завершити її. Щиро відданий Густав Оппенгейм».
– Хороші слова, – зауважив Клаус Фрішлін.
– Правда ж? – сказав Густав. – Це з талмуда.
– Кому адресувати листівку? – спитав Фрішлін.
Густав Оппенгейм усміхнувся по-хлоп’ячому, лукаво:
– Пишіть, – сказав він, – «Д-ру Густаву Оппенгейму, Берлін-Далем, Макс-Регерштрасе, 8».
Коли не рахувати цієї продиктованої листівки, ранок минув неплодотворно, і Густав був вдоволений, коли трапилася поважна причина перервати роботу. Причина ця з’явилася в особі чарівної Сибіли Раух, його подруги. Так, це вона, Сибіла Раух, під’їхала на своїй маленькій, чудній, обшарпаній машині. Густав зійшов униз зустрічати гостю. Не звертаючи уваги на слугу Шлютера, який відкривав ворота, вона піднялася навшпиньки і холодними устами поцілувала Густава в лоб. Не так було просто зробити це, бо під пахвою у неї затиснутий був великий пакет – іменинний подарунок Густавові.
Розгорнувши пакет, Густав побачив подарунок – старовинний годинник. Над циферблатом рухалося око, так зване «боже око», яке пересувалося з секундною стрілкою зліва направо. Густав давно вже збирався поставити у своєму робочому кабінеті такий годинник, як постійне нагадування собі, трохи незібраній людині, про необхідність системи в роботі. Але йому не траплявся годинник з підхожою до загального тону кімнати оправою.
Він радий, що Сибіла знайшла саме те, що потрібне. Він дякує її шумно, сердечно, люб’язно. Десь у глибині душі він трохи розчарований. Бажаючи поставити в його кабінеті це вічно рухливе око, яке має наглядати за ним, – чи не виявляє цим Сибіла своє критичне ставлення до нього, Густава? Густав жене від себе неприємне почуття, не дає йому вилитися в думку. Він безупинно говорить – сердечно, радісно. Але подарунок Сибіли проти його волі ворухнув у ньому те, звичайно затаєне почуття, якому він ніколи не дає розвинутися, що Сибіла, незважаючи на добре бажання обох цілком зв’язати своє життя, завжди лишається на периферії його існування.
Сибіла стоїть перед портретом старого Оппенгейма. Вона знає, як Густав прив’язаний до нього, радіє, що портрет нарешті тут; тоном знавця говорить про те, як він добре поєднується з усією обстановкою кабінету. З властивою їй манерою, ніби зважуючи, вдивляється в зображення хитрої, вдоволеної, щасливої людини…
– Як воно все пасує одне до одного: художник, людина та її епоха. І все це пасує до цієї кімнати. Як жилося б такому Іммануелю Оппенгейму в наш час? – вимовляє вона задумливо.
Це було далеко не дурне і не безпредметне зауваження. Варто було замислитися над тим, як людина типу Іммануеля Оппенгейма утверджувала б у наші дні своє існування. Однак і це зауваження Сибіли шпигнуло Густава.
Так, епоха, в яку жив Іммануель Оппенгейм, зникла у вічність, хоча для Густава вона була ще живою. Якими маленькими здавалися тепер усі її турботи, якими простими її проблеми, як повільно, прямолінійно, нудно пливло життя такої людини, як Іммануель Оппенгейм, порівняно з життям середньої людини наших днів. Звичайно, Сибіла ніякого подвійного розуміння не вклала в своє зауваження. І все-таки Густавові здалося, без усякої підстави, що зауваження Сибіли було спрямоване проти нього. Годинник цокав, «боже око» котилося зліва направо і позирало, як люди використовують час. Сибіла стояла перед портретом давно вмерлої людини. Густава знову охопило почуття безділля, те маленьке турботливе почуття незадоволеності, порожнечі, яке виникло сьогодні вранці.
Він був радий, коли Шлютер доповів, що обід подано. Обід пройшов весело. Густав Оппенгейм дещо тямив у добрій кухні. Сибілі Раух спадала на думку сила цікавих ідей, які вона вміла на диво мило і своєрідно висловлювати. Густавові дуже подобалася її південнонімецька говірка. Йому було п’ятдесят років, і він був дуже молодий. Він сяяв.