А Галю він любив. Галя ніколи не гризла його, але й ніколи не послаблювала його напружені діалоги з тещею. Він із ніжністю згадував, як уночі в коридорі-кухні вона готувала його улюблені страви вже на останніх місяцях вагітності. Вони любили вечеряти дуже пізно, коли огидні сусідки розходилися по своїх кутках. Галя не була гарною, але була така мила для нього, що зупинялося серце.
Знову закричав поранений потяг. Треба бігти звідсіля подалі від гріха, який він щойно скоїв. Він швидко вдягся, зібрав речі, яких, на щастя, майже не розпаковував. Лишив на столі кулон із мадонною. Таня міцно спала, і її обличчя у світлі їдкого ліхтаря за вікном не видавалося по-вчорашньому гарним. У бараку добре натоплено. Таня блаженно випросталася у вузькому ліжку, у якому лишилася сама, скинула ковдру. Бажання нездоланної сили й такий самий нездоланний жах стали душити його. Він похапцем скинув щойно взуті чоботи, щоб не рипіла підлога. Причинив двері, навшпиньках рушив по коридору. Чергової при вході не було. Хоч би двері були незамкнені. Слава, слава Богу! Він взувся на ґанку й пішов нетоптаним нічним снігом. Була четверта чи то ночі, чи то ранку. Кожен крок віддаляв його від готелю «Халабуда», і ставало легше. Таку саму полегкість відчував він 17 років тому, коли назавжди ішов з того, іншого бараку. Теж — через темряву. Падав сірий, останній сніг. Було мокро в чоботах. У повітрі була важка вільгість, але дихалося легко.
Удень теща кудись ходила, і він умовив Галю. Урешті-решт, має він дружину, чи ні? Бабуся сиділа в кріслі і, як завжди, хитала мудрою головою. А увечері — чи Галя зізналася матері, чи бабуся якоюсь своєю мовою щось повідомила, — почався бешкет: «Зовсім сором втратили! При бабусі! Удень! Ніяких етичних норм!» Тоді він зібрав дорожню сумку. Галя з нещасним обличчям мовчки стояла з Танечкою на руках. Усі огидні баби в кухні-коридорі заніміли. Дверима він не грюкнув, а чемно причинив їх за собою. Хай вони живуть без нього, хай отримують свої квартири, за які працювали 30 років на одному місці! Яке йому діло до них усіх, і до тієї бабусі, яка була заслуженою вчителькою й закінчила Московський університет? Уже два роки вона мудро хитає головою й мовчить, нещасна каліка після правостороннього інсульту, але яке йому діло до неї? Сніг замете його кроки, а назавтра розтане. Він більше не повернеться сюди.
І сюди він теж не повернеться. Не знаючи дороги, він одразу рушив до вокзалу. І тут на нього налетіла юрба баб із відрами й кошиками, зазвучали сакральні для цієї громади слова: «Красножарська електричка!» Він ще дужче прискорив ходу, щоб потрапити на «красножарську електричку», не розібравшись, чи потрібна вона йому, і мало не годину їхав, затиснутий з усіх боків бабами в картатих хустках з кошиками й відрами. Вийшов у цьому самому Красножарську. Баби дружно рушили в одному напрямку, певне, на якийсь базар. А він залишився на вокзалі, який швидко спорожнів. Дорожній гомін минувся. До світанку ще далеко. Ніч знову стала ніччю, тихою й грізною. Він розібрався з розкладом, як йому їхати далі, щоб не потрапити знову в те місце, де в готелі «Халабуда», мабуть, ще й досі спить його зґвалтована донька Таня. Так… за півгодини продаватимуть квитки на транзитний потяг до обласного центру, у якому він добре орієнтується. А звідтіля до Києва дістатися не проблема. Як довго тягнуться ті півгодини в порожньому залі чекання із вибитими вікнами й сонними воронами на підвіконнях. Колись друг Зарицький розповідав йому, як його, Зарицького, друг (Чи не той, кого він поїхав зараз ховати?) розповідав, як потрапив до бандитського притону, де його частували надзвичайно смачним м’ясом.
У деталях переповідалися смакові якості того м’яса: соковите, ніжне, із нечуваним присмаком. М’ясо виявилося людським, гостю показали ланцюжок, знятий з шиї убієнного. У друга Зарицького почалася блювота. І тут, під склепінням Красножарського вокзалу озвався луною регіт бандитів і страшна гикавка їхнього гостя. Зарицький завжди переповідає свої історії із якимись такими детальками. Цікаво, як би Зарицький виклав якимось своїм знайомим, яких він знає заочно, те, що відбулося з ним кілька годин тому? Друг Зарицький — чи не єдиний з його нинішнього кола, хто знає про Таню. Як же сильно напилися вони в день її вісімнадцятиліття. Він би перестав платити аліменти, яких, власне, не платив вже п’ятнадцять років.