Він простягся на полиці, витяг мобілку й набрав Зарицького. О, на його радість, друг Зарицький озвався. Так, він охоче приїде в Загруйськ, у якому ще ніколи не бував. Більше того, він сам о дев’ятій перетелефонує на ту нещасну фабрику й скаже, що в керівника проекту померла мати. Можеш кілька годин поспати з чистою совістю! А я принагідно чекатиму на історію про кулон з мадонною.
«Я читаю книгу життя...»
Я читаю книгу життя
Там немає нашої зустрічі
Тільки плями вікон пливуть
У кривих свічадах сльоти
Тільки в сутінках між ліхтарів
Ходять хвилі космічної куряви
І крізь вулиці і холоди
Лине теплий голос Щасти!
Але далі в книзі життя
Сторінки гортаю я вицвілі
І поміж химерних рядків
Я розгадую древній код
І я бачу призначена зустріч
Ясніє тонесеньким місяцем
Над дахами сірих будов
Під склепінням всіх перешкод
Альбіна
Альбіно, білий янголе! Чим більше часу минає відтоді, тим більше я думаю про тебе. Заглиблююсь у свою дитячу пам’ять, шукаю там усе, пов’язане з тобою, зіставляю це з тим, що знаю зараз. Так археолог, викопавши черепки розбитих глеків, відтирає їх від пороху, а потім шукає лінії стику, сподіваючись зібрати цілісне зображення, яке ще й треба буде правильно витлумачити. Тільки згодом до мене дійшло, що Альбіна — то найкраще, що було в моєму дитинстві. Дитинстві настільки сірому й ординарному, якого навіть нещасним не назвеш, хай дарує моя небіжчиця-мати, яка завжди переконувала мене, що завдяки їй та бабусі воно було в мене надзвичайно щасливим. А єдиною нетривіальною сутністю мого ординарного дитинства була Альбіна. Як я переконуюся зараз, її образ проходив червоною ниткою крізь сіру одноманітну тканину мого дитинства. Ні, не червоною, білою! Яскравою сріблясто-білою ниткою крізь сіре плетиво різних часів, зв’язок між якими не порушився саме завдяки їй.
Ми були сусідками. Сусідками, а не подругами. Найбездарніший вид зв’язку, який уривається назавжди, коли змінюється місце проживання. Людське буття пронизано дружбами між тими, хто разом навчався чи працював, служив чи воював, але де ви чули про багаторічну дружбу колишніх сусідів? Періодично відбуваються знакові події: зустрічі однокласників, однокурсників, однополчан — чи ви колись чули, щоб хтось десь організовував зустріч мешканців знесеного будинку, які розлізлися по різних вулицях великого міста? У кращому випадку вони можуть зустрітися на вулиці чи в міському транспорті, упізнати одне одного й кілька хвилин поговорити. А потім розповідатимеш удома: бачив того чи ту з нашого закутка на Лук’янівці. У неї чи в нього померла дочка, і, як виявляється, уже давно. Хто б міг подумати? Ця інформація майже не викличе почуттів, лише нетривалу цікавість.
Отже, ми з Альбіною були сусідками. Дівчатка з одного двору. Про наш двір, а точніше — подвір’я, варто сказати кілька слів. Городяни відразу уявляють собі асфальтові майданчики й кволу зелень, де між автомобілями й гаражами діти грають у якісь нехитрі ігри, а навкруги стирчать стіни багатоквартирних будинків, де з балконів дітей кличуть додому. У часи мого дитинства в нашому місті було ще безліч уламків безповоротно зниклого минулого у вигляді незграбних слобідок. Ніхто вже не пам’ятав, що слово «слобода» походило від слова «свобода». Мешканці слобідок були закабалені поганими житловими умовами, коли на елементарне виживання витрачаються дурні зусилля. Бо ж треба було самим дбати про воду й опалення, тоді як про тих, хто проживав у багатоповерхівках, дбала держава. Але водночас у старих будинках із замшілої сіро-коричневої цегли була якась своєрідна естетика, якась ірраціональна індивідуальність, якої не могло мати масове будівництво із його бараковою одноманітністю, не плутати із бароковою. Окремі уламки бароко скоріше можна було знайти на слобідках, як то несподіваний ліхтар, який кріпився до стіни химерною металевою ніжкою, дарма що іржавою. І єдиний кущ білого бузку, який пробився крізь фатальну вологу сірість наших подвір’їв, квітнув пишно, ніби райський кущ, і дарував нестримну радість усьому закутку. Навіть тим, хто, здавалося, був геть позбавлений будь-яких естетичних почуттів.