Тепер на цьому місці супермаркет, торгівельний центр, станція метро, ресторан швидкого харчування. І ніхто не вірить, що колись на цьому просторі юрмилося більше десятка житлових споруд. Здебільшого одноповерхових, але нам пощастило, ми жили в двоповерховій, на другому поверсі. Цим наше «щастя» не вичерпувалося. Один із похилих парканів навколо нашого вбогого «житлового масиву», себто нашої маленької слобідки, прикрашав переконливий напис олійною фарбою: «ТУАЛЕТА НЕТ», щоб чужі люди з вулиці, яким припекло, не йшли до нашого житлового простору, де на задвірках тулилися дві дерев’яні кабінки, так звані «часткові зручності на вулиці», як зазначалося в розрахунковій книжці оплати за житлоплощу.
А в нас, у нашому помешканні на другому поверсі, на кухні було вбудовано унітаз, обгороджений саморобними стінками. Це диво колись спорудив мій дід, якого я не пам’ятаю, бо він помер, коли мені було менше трьох років. Одначе, моя мати згадувала його добрим словом чи не щодня:
— Як сяду на унітаз, так і згадую тата, — схлипувала вона, — який він спадок залишив нам! Ти ж уяви собі! Якби оце зараз одягатися й бігти на подвір’я, та на мороз, та з другого поверху!
— Та стояти в черзі, — розвивала тему бабуся, — бо ж Галя як піде туди, то й по сорок хвилин не виходить!
У нашій оселі не було гарячої води, і для того, щоб помитися, кип’ятилися на плиті величезні баки, які виливалися в ночви. Але дідусь Льова не спорудив газової колонки не тому, що не вмів, — він, як зітхала бабуся, умів усе. Але житлова контора не дала дозволу на встановлення газової колонки в нашій оселі через пожежну небезпеку, мовляв, скажіть спасибі, що у вас є газова плита й газово-пічне опалення, коли ваші сусіди опалюють хто вугіллям, а хто й дровами. Та все одно, унітаз у кутку кухні робив нас своєрідними панами з-поміж інших мешканців нашої слобідки.
— Я раніше й не знала, що в цих будинках живуть нормальні люди, гадала, самі алкоголіки, які вийшли з тюрми, — казала Тася Ковалець, моя однокласниця й офіційна подруга.
— Та й тюрма тут недалеко, — не ходила по слово далеко моя бабуся, і Тасі ставало трохи ніяково. Історія моїх стосунків із цією чванькуватою дівицею — то окрема історія, яка заслуговує на окрему повість. А зараз скажу тільки, що вона мешкала поряд, у гарному чотириповерховому дореволюційному будинку, де були аптека й книгарня, у якій щороку закуповували підручники для учнів нашої школи. За спиною саме цього будинку «де аптека», і тулилися наші похилі будиночки.
А в Альбіни був зовсім незрозумілий статус. Вони з її матір’ю були квартирантки. Знімали шестиметрову комірку в помешканні Галі з першого поверху. Чому в них не було власної квартири, бодай такої жалюгідної, як у нас, я не знала й так і не дізналася. Мати Альбіни, тьотя Ната, працювала на базарі, і коли бабуся посилала мене купити кіло яблук чи два кіла картоплі, я майже завжди бачила її біля приміщення, де баби, які торгували на базарі овочами, брали напрокат терези з двома тарілками та гирі.
— А вона нехороша дівчинка, ця Альбіна! — одного разу голосно й категорично промовила моя бабуся, стоячи біля вікна. І ці слова упродовж років дивним чином звучали в мені, коли я мимохідь спілкувалася з Альбіною. Я не хочу перекладати всю відповідальність на свою бабусю за те, що по-справжньому не подружилися з Альбіною. Зрештою, я ніколи не вважала чеснотою слухатися батьків, у моєму варіанті, матьків, як із деяким презирством окреслювала мою родинну ситуацію Тася Ковалець. Сама вона зростала в надійному оточенні чоловічої статі: у неї були і батько, і дідусь, і старший брат.
Коли бабуся відпочивала від домашнього господарства, яке вона самовіддано вела, поки мати працювала, то або читала газети, нерідко вголос; я нібито й не слухала її, але через те читання в моїй пам’яті й зараз спливають події тих далеких часів. Або стояла біля вікна на кухні й дивилася на подвір’я, утворене чотирма убогими будиночками нашого закутка. Іти вниз із табуреткою або дерев’яним ящиком і брати участь в обговоренні сусідського життя — то була доля жінок темних і неосвічених, як Альбінина мати чи її квартирна хазяйка Галя з першого поверху. Жінка з вищою освітою, яку здобула моя бабуся, попри те, що росла в дитячому будинку, радше б померла, ніж долучилася б до ганебного соціуму слобідських сусідок. Але годинами стояти біля вікна й з-за фіранки стежити за жестами й мімікою тих самих баб — вона вважала цілком змістовним заняттям. Коли мати поверталася з роботи, бабуся ділилася з нею своїми висновками щодо життя наших сусідів, добутими не прямим шляхом, а шляхом ретельних і тривалих спостережень.