Я побігла додому нашими рипучими розхитаними сходами, залишила портфеля, схвильовано переповіла історію бабусі, яка співчутливо видала мені стерильну упаковку бинта й пакетик ватки.
У нашому домі, з одного боку, панував дух презирства до забобонів, проте ще більшою мірою плекалася повага до гігієни, що мало символізувати опір інтелігентів неосвіченому оточенню зусібіч. То ж бабуся наказала мені не чіпати пораненого кота руками, бо в котів стрептококи та ехінококи. Бинтом ми скористатися не зуміли, а ваткою я кілька разів прикладала до кутика рота Чортика. Ми з Альбіною обійшли будинок, сіли на інших сходах. І мене вразило тоді, лише я ще не оформила цю думку в слова, як запросто ця дівчинка брала в руки смертельно поранене створіння, бо ж я б злякалася, напевне б, злякалася! Утекла б від пораненого котика! А Альбіна не злякалася і, як могла, полегшувала його останні хвилини.
— Він не винен, що народився чорненьким, — кілька разів повторила вона, і я за нею теж стала повторювати ті слова, як якесь заклинання.
Потім бабуся стала гучно кликати мене:
— Сюня! Сюня!
То було нещастя. Я ненавиділа цю версію свого імені. Мене звуть Анастасія, Ася. Ася — це нормально. Але Асюня, від якого утворилася ця ідіотична Сюня, це було щось із чимось. Я благала їх не називати мене так, казала що мене це вкрай дратує.
— Тебе дратує, що тебе люблять? Пожила б ти в дитбудинку, де всіх називають тільки по прізвищах, тоді б цінувала, коли до тебе ставляться, не як до всіх!
Моя бабуся росла в дитячому будинку, що було погано. Але саме там вона познайомилась із дідусем Льовою, що було добре. Аж три світлини щасливого подружжя в різні роки прикрашали стіни нашого помешкання. Моя мати, яка зростала в так званій щасливій родині та яку замість Валя бабуся іменувала теж по-ідіотськи — Люля (похідне від Валюля) — не знала лихоліть і поневірянь, а хорошого хлопця знайти собі не змогла. Під виглядом великої турботи про дочку дідусь і бабуся гнали геть усіх недостойних, які мали необережність наблизитися до Валюлі. Невідомо, де і як у процесі тих гонитв Валюля примудрилась підчепити мене. Мені моралістично переповідали, що дідусь Льова зліг і завчасно помер саме через доччину негідну поведінку. Спочатку завагітніла на першому курсі педінституту іноземних мов, куди її ледве уперли. Винуватця вигнали, щоб не заважав учитися, дитину, себто мене, залишили, Валюля продовжувала навчатися на денному, дід і баба гляділи крихітку. А на четвертому курсі, Валюля, попри те, що дала слово, що більш ніколи ні з ким, почала знову шукати пригод! Тут уже дідусь Льова не витримав і помер. Цей чинник намертво вбив у Валюлину душу довічне відчуття вини, зробив її до кінця днів поведеною на так званих моральних принципах. Можете собі уявити, у якій атмосфері росла сердешна «Сюня».
— Сюня! Сюня! — лунало із сусіднього подвір’ячка, і десятирічна я не могла не з’явитися на той клич. Інакше б усі мешканці закутка, які, зазвичай, зверталися до мене «Ася» або «Настєнька», починали хором гукати «Сю-ня! Сю-ня!», і витримати не було сили. Я не хотіла лишати Альбіну саму із тяжко пораненим Чортиком, проте вона зробила мені знак: іди. Бабуся наказала мені вимити руки й поїсти, а вже потім іти далі опікуватися нещасним кошеням. Коли я знову вийшла з дому, ледве проковтнувши обід, маленький Чортик уже відмучився. Альбіна стояла біля наших сходів, сумно тримаючи невеличкий згорток, мов сповите дитя — вона вже встигла загорнути мертвого Чортика в якусь цупку тканину.