— Як ви гадаєте, привиди, які жили в будинках, які стояли на цих місцях — мій Боже! чи не тридцять років тому — вони кудись поділися? Перейшли до цього торгівельного центру? І як їм там, поміж модного й не дуже одягу та взуття?
Тепер я дивлюсь на твоє обличчя. Ти десь моїх літ. Може, трохи старший. Мені не подобаються чоловіки, і взагалі люди, які несподівано починають задушевні розмови з незнайомими. Я ніколи не підтримую спілкування в потягах далекого сполучення чи в літаках. Я кривлюся, а ти, як з’ясувалося, ще не все сказав:
— Тут, на цьому місці, стояв будинок… Він був двоповерховий, а сходи на другий поверх були ззовні, і вони так рипіли, ніби про щось розповідали. Для мене то була дивина, бо сам я з п’ятиповерхівки. А в тому будинку жила одна жінка, до якої я ходив на приватні уроки з англійської мови…
— І в тому будинку жили привиди? — питаю я.
— Ще й які! — впевнено відповідаєш ти, — вони навіть ходили в туалет.
І ти будиш для мене ті приспані часи, коли я жила тут, на цьому місці, на другому поверсі перекривленого й похилого, проте цегляного будинку, із мамою й бабусею, а поверхом нижче жила Альбіна. А моя мати була вчителькою, а чи, як вона гордо іменувала себе, викладачем англійської мови. А також мала приватних учнів, які приходили до нас додому. Мати приймала їх на кухні, у кутку за сатиновою фіранкою, чорною в червоні троянди. Наші дві кімнатки були маленькі, незграбні, суміжні між собою, де ледь уміщалися наші спальні місця.
У кімнаті в бабусі стояло велике подружнє ліжко, де вона спала з дідусем Льовою, поки останнього не винесли ногами вперед нашими хиткими сходами. Ми з мамою тулилися вдвох у ще меншій комірці із символічним проходом між нашими койками. Зате кухня була велика й мала аж два вікна. Біля одного з тих вікон любила стояти бабуся й вивчати життя нашої громади. А біля іншого, дальшого від дверей вікна стояв письмовий стіл, і коли приходили учні, бабуся йшла до кімнати полежати, почитати газету, а мати затягала штору, звідки гучно лунала шкільна англійська мова. Так званий Kiev English. А я сиділа на софі, намагалася читати книжку, але англійська мова заважала.
— А як звали вашу викладачку англійської мови — питаю я, хоча це питання вже зайве, така в нашому закутку була одна, — чи не Валентина Львівна?
— Боже мій, — відповідаєш ти, не виявляючи ні найменшого здивування, — я ж казав, що привиди тих часів лишилися не убієнні. Ходімо, десь сядемо, тут хіба що пиво, але що поробиш…
І ми сідаємо в ресторані швидкого харчування, дарма що він називається «Швидко», і довго будимо минуле.
До мами ходили різні учні, здебільшого то були якісь двієчники, яких Валентина Львівна зневажала.
— Не вчаться! Лише тягнуть гроші з батьків!
Але серед маминих учнів був і Ларисин Олег. Олег — то було його ім’я, себто, твоє ім’я, ти чуєш, найкращий учень Валентини Львівни!
— А чому Ларисин? Мою покійну матінку звали Марія. Марія Іванівна, просто, як двері. Чому не Маріїн Олег?
— Не знаю. Ти в нас проходив, як Ларисин Олег. На кухні робилося генеральне прибирання, чого не робилося для двієчників. Моя мати кричала мені: поскладай свої книжки охайненько, ти мене чуєш, нечупара, зараз прийде Ларисин Олег!
— Думаю, це через мою тітку — Ларису Іванівну, рідну сестрицю покійної матінки, працювала разом з Валентиною Львівною… — і Олег сказав назву того навчального закладу, де вчителювала, перепрошую, викладала моя так само покійна мати.
У ті далекі часи Ларисин Олег був студентом якогось технічного університету.
— КПІ, а якого ж іще?
— Проте, який хотів знати англійську мову.
— А що іще тоді можна було робити?
Тоді Ларисиному Олегу було сімнадцять чи вісімнадцять років, мені — дванадцять. То був настільки гарний юнак, що я навіть не наважувалася закохатися в нього. Його головною окрасою була пишна чуприна, підстрижена в якийсь дивовижний спосіб, якимось дивним каскадом. У ті часи чоловіче довге волосся вважалися ознакою особливої краси й свободи.
— Що то за гарний хлопець ходить до вас? — питали сусідки, посміхаючись, а я мала мовчати, бо донесуть, що в мами приватні учні, так мене інструктували вдома. На двієчників вони уваги не звертали, їх цікавив лише Ларисин Олег.
— Це буде твій чоловік, — серйозно казала Альбіна, коли Олег виходив із нашого подвір’ячка й крокував дворами вниз, до базарної площі, а я дивилася йому вслід.
Я не вірила їй, що такий гарний, розумний і дорослий хлопець, як Ларисин Олег, колись зможе глянути в біг такої ординарної особи, як я. Але то й був перший сигнал ставати особою неординарною.