— У ті часи, Асю, мене не цікавила маленька Сюня. Але в мене був якийсь ірраціональний інтерес до маленької Альбіни. І наші нетривалі розмови наодинці були цікавішими, ніж тоді, коли поряд крутилася інша дівчинка.
— То про що ж ти розмовляв з нею, коли мене поряд не було? — я не ображаюсь на Олега, який зізнається, що абсолютно не звертав на мене уваги тоді, навпаки, мені подобається, що він зі мною настільки щирий. А далеке минуле вкотре оживає не лише на рівні зримих картинок, а й зачіпає інші чуття. Я відчуваю, як пахне вологий травневий бузок в крихітному палісаді, чую, як риплять від моїх кроків розхитані сходи до нашого житла на другому поверсі, де ми не раз були сиділи з Альбіною, відчуваю біля своїх ніг муркотливе тепло кішки Софії.
— Було б дивно, якби я розпитував її, наприклад, як її успіхи в школі чи де її батько. Але ж ось що мені зараз пригадується. Я зустрів її на подвір’ї, вона кашляла, була зима, чи пізня осінь, я сказав їй: Альбіно, треба до лікаря! Сказав, аби сказати. А вона тоді сказала, що вже один раз так хворіла у дитинстві, що була зовсім на межі, і пила холодну чорну воду… Тобі вона про таке не розповідала?
— Про холодну чорну воду? Не пригадую. А що то таке?
— Це, я так розумію, щось на кшталт казкової мертвої води. Чи то були води Стіксу? У неї були якісь такі марення від високої температури. І після того, оскільки вона лишилася жива… вона сказала, вернулася з халамані…
— З халамані?
— Здається, саме так, з халамані, до речі, я шукав це слово в різних словниках, так і не знайшов… але коли Альбіна повернулася звідтіля, з тої самої халамані, то їй уже ніякі хвороби не страшні.
— Тобто вона отримала щось типу щеплення від усіх хвороб?
— Типу того. Можна навіть вжити містке слово ініціація…. Але мене направду зацікавило слово «халамань», пам’ятаю, я навіть перепитав, нахилився до неї, а вона показала на моєму горлі, як діяла на неї та чорна вода, куди вона йшла з горла. Якби така розмова відбулася, коли я йшов від вас, я б її ще про щось спитав. Але ж я мав приходити до Валентини Львівни без запізнення.
— Чи не тоді моя бабуся, дивлячись у вікно, сказала, що ця Альбіна — нехороша дівчинка? Посеред двору обнімала хлопця. Та ще й Ларисиного Олега. Але цього встановити вже не можна.
— А загалом, в Альбіни було досить неприємне життя, я так підозрюю. Я одного разу бачив її матінку.
— Те сама говорила мені моя, коли коментувала одутле обличчя Альбіниної матері та її декольте: цінуй, що в тебе не така мати! Про тебе піклуються! Ти не тиняєшся подвір’юм, як деякі! Та ще й, буває, уночі!
…Підозрілий час — ніч. Навіть, коли ніч місячна й зоряна. Уночі треба спати. Не сплять уночі лише нероби, злочинці або ті, у кого сталося лихо: викликали швидку допомогу, чи принесли телеграму, що хтось помер. Ми з матір’ю вертаємося з моря. На потяг квитків не дістали, довелося летіти. Літак приземлився вночі. Що робити? Мати прийняла рішення сидіти в аеропорту до ранку й вертатися першим тролейбусом. Але я засинала на стільчиках при виході, і мати судомно перерахувала гроші в гаманці та стала в чергу на таксі. Відчувається, що вона чекає біди: а раптом таксі завезе на пустирище, де нас зґвалтують і вб’ють? Але таксист дуже швидко висадив нас у потрібному місці біля сонного нічного базару. Навіть запропонував піднести наші сумки до нашого житла. Мати відмовилася: хто його знає, що в нього на умі. Тепер залишилось зовсім мало: від вулиці через прохідні двори дістатися до наших рипучих сходів. Але і цей шлях пройдено, щоправда, не без проблем, адже з нами дорожні сумки, мати тягне більшу, і я також щось тягну, адже валізок на коліщатках тоді ще не було.
Друга ночі. Небо без хмар, місяць і зорі освітлюють наші сходи, якими ми збираємося підніматися до себе. На сходах хтось сидить, схиливши голову на коліна. Боже, який жах! Зараз ця людина накинеться на нас! Але той чоловік підводить головою й виявляється не чоловіком, а жінкою. І не жінкою, а дівчинкою, Альбіною.
У матері відлягає від серця.
— Що ти тут робиш, Альбінко? Чому не йдеш додому?
— А там мама з дядею Рубіком їбуться.
У ті часи ще не було в обігу місткого полісемантичного слівця «трахатися», цього хиткого, проте чи не єдиного надійного містка між пристойним і непристойним. Мати німіє, адже боротися з матірними словами — її високий обов’язок викладача-словесника. Вона за сатиновою чорною в троянди фіранкою завжди ставить на місце своїх учнів:
— Тільки й знаєте з англійської мови, що fuck you! Краще б узагалі нічого не знали! — грізно вичитує вона тим, хто вирішив показати їй, ніби кілька слів англійською їм відомо.