— Якщо я втрачу роботу, ми зможемо довго виживати на цих книжках, які в СРСР мені дісталися за копійки. Їх просто здавали в макулатуру! У мене був знайомий в пункті прийому, з яким мене познайомив наш друг Рубік, він продавав мені ті книги за пляшку чи дві горілки. А цю віддав просто так, як непотріб! — Олег витягає із заднього ряду також старовинну велику книгу із єврейськими літерами.
Я дивлюся на літери на палітурці, тільки й можу розібрати, що то літери мови іврит. Хтось дуже боявся в ті часи виглядати буржуазним сіоністом.
— А твій дідусь, здається, був єврей.
Так, цю страшну, як на радянські часи, правду мені не те щоб розкрила, але оприявила в слові тьотя Галя, та сама, на квартирі в якої жили Альбіна з матір’ю.
— А ви їхати не збираєтеся? — улесливо спитала мене вона, і я остаточно зрозуміла: мої підозри щодо діда Лева підтвердилися. Бо ж в моїй родині цю тему ніколи не обговорювали. А коли мою матір питали, чому в неї підозріле по-батькові «Львівна», вона із викликом відповідала: бо її батька так назвали на честь Льва Толстого. Великого російського письменника, до речі!
— Мати й бабуся завжди говорили, що то був дуже добрий чоловік, а я його майже не пам’ятаю, хоча лишилися зворушливі світлини: я в дідуся на руках. Так, він був єврей, але він, напевне, не прочитав би цих літер. То вже треба було брати або на покоління назад, або на два покоління вперед.
— Це я знаю. Ти казала, вони з бабусею познайомилися в дитячому будинку.
— Так, вони там були разом як діти ворогів народу. Їх евакуювали у війну, а коли повернулися після звільнення Києва, один із вихователів сказав йому: «Тобі, Льовко, урятував життя товариш Сталін. Усіх твоїх постріляли, хто лишався з батьками!» Вони з бабусею обоє дуже любили радянську владу й були їй вдячні за своє щасливе дитинство.
— А твоя мати була зовсім молода, народилася вже по війні?
— Так, і мене народила дуже молодою. Але потім ні з ким, ні-ні! Зате закінчила університет з відзнакою! На денному відділенні! Відробляла свої тяжкі гріхи!
— То ж, коли я ходив до неї, їй було не більше тридцяти?
— Виходить, що так.
— Я думав, вона тоді була старша років на десять. Бо ж моя народилася ще до війни. І мене народила, уже закінчивши університет.
— Та й ти старший.
— А Альбінка була за віком така ж, як ти?
— Так, вона з’явилася на нашому подвір’ї, коли нам було по вісім років. Тобто ми сусідствували досить довго… До речі, після інциденту з Рубіком мати віддала її до інтернату. Точніше, одні казали, до інтернату, інші казали, завезла на село.
— І стала вже без перешкод водити мужиків?
— Це, мабуть, вирахувала моя бабуся. А мене тоді почало цікавити, як самій почати статеве життя.
— Ох ти моя мала розпутниця. А довго Альбіни не було?
— Коли ми з’їжджали, її ще не було. А коли ми переїхали, а я заходила до Тасі, то іноді зустрічала її.
— А ти знаєш, як закінчила Альбіна? Ти казала, то була ледь не антична драма.
— Як не антична драма, то якийсь вічний сюжет, вічне повторення. Її вбив Ґоґа Циган.
— Ґоґа Циган? Його звали саме так?
— Хлопець із нашого закутка. Відсидів чи не десять років, потім вийшов. Я зустріла його після свого першого розлучення теж, до речі, на Лук’янівці. Він дуже хотів поговорити зі мною, як тоді з тобою Рубік Іванющенко. То вже було після розвалу Союзу. Ми з Ґоґою до пізньої ночі сиділи у скверику навпроти кінотеатру, де тоді ще не демонтували пам’ятника Косіору в його другому варіанті. «Фантомаса» зняли раніше. Потім він узяв мені таксі додому.
— Так, я пам’ятаю, як «Фантомаса» поміняли на «Кепку»… А як ти думаєш, чого твій знайомий Ґоґа Циган убив Альбіну?
— Із ревнощів, чого б іще? Він розповідав мені, що в неї з’явився кавалер, якийсь мажор. З машиною, з грішми, але не любив її, просто грався. Принаймні Ґозі Цигану той чувак не сподобався.
— Але ж Ґоґа не збирався ставати Альбіниним хлопцем! Там справа була складніша.
— Я так і не зрозуміла всіх нюансів ставлення Ґоґи до Альбіни. Але добре пам’ятаю, як мене всю збаламутила та розповідь.
— А коли ти востаннє бачила Альбіну?
— Ми переїхали, коли я закінчувала восьмий клас, тобто мені було п’ятнадцять… Ми були перші, хто отримав квартиру, усе те кодло лишалося жити там. Більше того, нашу квартиру на другому поверсі ще потім комусь дали. Але я залишилася у тій самій англійській школі на Лук’янівці, тобто все одно їздила у ті краї. Іноді заходила до Тасі Ковалець у будинок, де аптека. Кілька разів зустрічала Альбіну, вона завжди дуже радісно віталася зі мною, я іще думала: навіщо так радіти моїй з’яві? Ми розмовляли здебільшого про людей з нашого закутка. І за нею вже тоді ходив Ґоґа Циган. Він завжди терпляче чекав за кілька кроків, поки ми розмовляли. Іноді ми розмовляли досить довго, вона детально розповідала мені про всіх наших сусідів, а я все те вислуховувала, а потім переповідала мамі й бабусі. Їм було цікаво, як складається доля наших лук’янівських сусідів. А коли я саме в останнє бачила її? Конкретно останню нашу зустріч не пригадаю, але то було в той рік, коли я закінчувала школу… Так, я бачила її навесні, коли вже було тепло. І Ґоґа був при ній.