Звичайно ж, ми з Олегом говорили не лише про Альбіну. Але це загадкове миле створіння таки поєднало нас! На радість своїм дітям я «з речами» перебралася на Лук’янівку до Олега. І ми почали знайомитися з дітьми одне одного.
— А ти шкодуєш, що ми запізно зійшлися! — знову жартує Олег, — Якби це сталося раніше, довелося б знайомитися з батьками, себто, як казала твоя подруга, з матьками!
Власне, з татусями ми також познайомилися, себто з батьком Олега і з моїм, який виплив із небуття незадовго до смерті моєї матері, вірніше її загибелі. Валюлю збила машина, коли вона самовіддано бігла до школи, несла моєму синові, уже старшокласнику, забутий удома бутерброд. Ми відвідали й цвинтарі: Берківці, де лягла моя мати в ногах у діда й бабусі, і Лук’янівське, де влаштувалася на вічний сон матуся Олега. Вона померла від раку горла, бо протягом усього життя дуже багато кричала.
Ми не мали уявлення, де поховали Альбіну, чи збереглася могилка. Ми збиралися пошукати Ґоґу Цигана, себто Георгія Солончака. Але потім вирішили цього не робити. Зрештою, життя й смерть Альбіни — то велика таємниця, якої нам ніколи не розгадати.
«І рукавички забуті в телефонній будці...»
І рукавички забуті в телефонній будці
і чорні вулиці та вічні ліхтарі
і шум автомашин і крики їхніх сирен
і думки що їх навіює вітер і швидка хода
і добрі й кепські прикмети
і передчуття що справдились або не справдились
і щось підтвердили або спростували
і будинок що стояв тут і було спокійніше
і підворіття й подвір’я і світло у вікнах
і все це вечірнє місто
все проллється дрібним дощем
і не залишиться нічого
тільки невиправдано велика туга
Життя — театр...
Ці дві жінки сиділи в цій кав’ярні настільки часто, що їх усі впізнавали.
— Вам подвійне еспрессо, як завжди... а вам капучіно, також, як завжди... До речі, у нас сьогодні дуже смачний струдель з вишнями, і сирник, як у Львові...
Жінки сиділи у кав’ярні довго, тож черга доходила і до струдля, і до сирника. Платила завжди одна з них, і офіціанти, звичні, що жінки, зазвичай, платять кожна за себе, уже давно не питали: «Вам рахувати окремо?», а несли рахунок білявій. Уважалося, що білявка мала на кілька порядків більше грошей; вона — дружина заможного чоловіка. Попервах чорнява впиралася, вона, зрештою, працює, на чашку кави має. Проте білява наполягала, і чорнява погоджувалася.
Їхні зустрічі відбувалися в ті дні, коли молодша дитина білявої, народжена вже в багатстві, товклася в Центрі гармонійного розвитку дитини. А чорнява була театральним критиком, для неї і життя, і робота починалися ввечері, тож уранці вона могла пити стільки кави, скільки їй хотілося.
Говорили вони про різне, і їхні розмови не завжди були значущими. Говорили і про погоду, і про одяг, і про взуття, про все, про що говорять жінки. Білява скаржилася, що з віком усе важче ходити на високих підборах, а так хочеться! А чорнява відповідала, що вже давно не одягає взуття на підборах, навіть на прем’єри, і їй байдуже, що вона не цокає копитами, як інші баби.
— Ти б порадила, що й справді варто подивитися, бо лише даєш почитати свої статті про прем’єри. Я вже забула, де в Києві театри.
— А тебе відпустять? — відповідала чорнява критикеса, яка думкою свого чоловіка, що так само, як і вона, то мав роботу, то не мав, цілком могла нехтувати. Їхня донька вже доросла, як і старша заможної білявки, отже, чорняву ніщо не тримало вдома. А біляву тримали і маленький син дошкільного віку, і чоловік, який, розбагатівши, потроху перетворився на домашнього тирана. А якщо й не на тирана, то на непередбачуваного самовольця: то в нього добрий настрій, то поганий. Він дотримувався переконання, що його дохід, у декілька разів більший, ніж в середньостатистичного українського чоловіка, надавав йому право не стримуватися й поводитися так, як заманеться. Принаймні з дружиною.
Проблеми з чоловіком білявої були головною темою розмов давніх подруг. А колись же, в ірреально давні часи, Сергій, чоловік чорнявки, уважався набагато перспективнішим, ніж тупуватий Серж, який, одначе, зараз досяг того, без чого вже не можуть ті, хто до цього причастився.
— Так, я вже не можу без Еміратів серед зими і без фіордів улітку. Проте після чергового супу, вилитого ним на підлогу посеред кухні, не хочу ні Еміратів, ні фіордів. І жити на світі не хочу! І коли це почалося, що він став собі дозволяти таке? А я вже не повернуся з дітьми до мами в нашу хрущовку. Вона й не пустить мене, їй там добре самій.