Чоловіки менше спілкуються між собою, подумала вона. То жінки не закривають рота і якось полегшують душу.
Вітька не спав. Він знайшов сили посміхнутися їм.
— А ти молодець, тримаєшся, — каже чоловік трафаретні слова, які, вона відчуває, йому противно так розмовляти, але він ще не може втрапити в нефальшивий регістр. Треба йти йому на допомогу.
— Дуже рада з вами познайомитись. Чоловік багато розповідав про вас. Ви напевне видряпаєтесь, Вітю. Дозволите присісти біля вас? Але біля вас тільки одна табуретка…
— Візьміть ще мою, в мене нікого нема і не скоро хтось буде, — сказав хтось із койки біля вікна, і той голос видався їй знайомим, але щоб згадати, де вона чула той голос, треба було зосередитись. А поки треба приділяти увагу потрощеному Вітьці.
Чоловік приніс другу табуретку, і вони просиділи у Вітьки мало не дві години, і то було серйозне випробування. Інші хворі прокидалися, стогнали, скрикували, недоладно втручались до їхніх розмов, просили кликати санітарку, яка безкоштовно не йшла, а гроші під подушкою були не в усіх. Вітька з усіх сил намагався показати, що він тримається. Адже, хоча його всі чотири кінцівки переламані в кількох місцях, Бог його таки беріг, бо хребет в нього непошкоджений. Так, в палаті багато людей, і в багатьох ще й травми голів, що найтяжче. Але той, хто лежить біля вікна, запропонував табуретку, з ним вони іноді ведуть вночі якісь дивовижні розмови. А в нього справи ще гірші. В нього цілі руки-ноги, проте проблеми з хребтом. Але скоро того, що лежить між ними, випишуть, то ж вони лежатимуть поряд і їм буде легше спілкуватись.
Медсестра вкотила до палати столика на коліщатках, сказала, що прийшов час процедур. Вони стали прощатися.
— Дуже хочу потиснути тобі руку, та не знаю, як — сказав чоловік, підводячись. Вітька сказав що в ескімосів є звичай тертися носами, а його ніс на щастя, цілий. Потім Вітька захотів поговорити з нею. Чоловік сказав, що чекатиме в коридорі. Вітька дав їй телефон своєї дівчини, з якою посварився саме перед аварією. Сказав, що довіряє дружині свого друга, що вона зуміє сказати саме те, що треба. А там, як Бог дасть. І, коли вона попрощалася з Вітькою, хворий біля вікна попросив повернути йому табуретку. І той чоловік неймовірно привітно посміхнувся їй і задьористо підморгнув, що погано узгоджувалось із контекстом тої страдницької палати.
Наздоганяючи чоловіка в лікарняному коридорі, вона згадала його. От же як все склалося! Колись мені здавалося, що його обличчя ніколи не зітреться з пам’яті. Але ж стерлося, впізнала не відразу. Все сталося саме так, як він казав. Вже багато років я майже не згадую його, а, як згадую, то лише ніжно посміхаюсь. А тоді…
А тоді їй було вісімнадцять років. Вона вчилася на другому курсі й пішла вечорами працювати. Дуже хотіла купити стильне осіннє вбрання: довге пальто, велику яскраву хустку, дзвінкі чобітки на підборах. Мати сказала: облиш роботу, працюватимеш, коли закінчиш університет. І купила їй і довге пальто, і стильну хустку, і чобітки. Не раз повторила: купує це на останні гроші, але чого не зробиш для єдиної дочки. Аби лише доня вчилася, не працювала бозна де, як дівчата з поганих родин. Але за той місяць, поки працювала, єдина дочка встигла познайомитися з ним.
В один день він увірвався в її життя: дорослий чоловік, дотепний, але не вульгарний, що, загалом, є рідкісним поєднанням. Він якось так розмовляв із нею, що вона забувала малий досвід спілкування з протилежною статтю й говорила все, що хотілося сказати. То було дивовижне почуття: йому також було з нею цікавою. А скоро прийшли всі інші дивовижні почуття.
Його неможливо було уявити поряд з нею в студентському товаристві, вона мовчала про нього, хоча дівчата розповідали про своїх хлопців все, що можна й що не можна.. Він був хоча й стрункий, проте лисуватий, виглядав цілком на свої тридцять п’ять. Те, що було між ними, не називалось ніякими словами. В неї був дорослий друг, з яким вона зустрічалась наодинці, от і все. І хай це триває. Так, це одного дня скінчиться. Але їй не хотілося думати про той день. А може, а може… в них складеться по-іншому... Дурні мрії дурманили голову, вона ніколи не додумувала їх до кінця, в неї не було життєвих планів, але була велика доросла таємниця.
Вона жила з матір’ю, бо була киянка й не мала їхати до столиці вчитись в університеті. Якби вона була приїжджа в цьому великому місті, жила в гуртожитку чи на квартирі й пішла б працювати в другу зміну й зустріла його, все було б по-іншому. Але все сталося саме так, і в тому, певне, був свій сенс.