— Не сподобалось! Але то була б дурість твоєї матері, а не твоя!
— В першу чергу то була б ознака того, що моя мати не вважає мене людиною, яку сприймають всерйоз, що я дозволяю так із собою поводитись.
— Я правда не знала, що вона може повернутися! Невже ти не віриш?
— Вірю! Аби не вірив, не прийшов би до тебе в той триклятий день! Я мимоволі згадую і початок, і кінець, і в мене й досі все болить! І наразі я зарікся зустрічатися з маленькими дівчатками!
— Я повнолітня, ти це знаєш! Я працювала у вас!
— Я знаю, скільки тобі років. Мені вдвічі більше.
— Мені байдуже.
— Це я також знаю. Але справа не в тому, скільки тобі років. Справа в тому, що ти ще внутрішньо дитина.
— Я вже майже рік жінка.
— Так, ти мала коханого, але лишилась дитиною. Це важко, стати дорослою!
— Я можу працювати! Я працювала у вас непогано! Можу перевестися на заочний!
— Але це не значить бути дорослою! Бути дорослою — це коли інші визнають тебе такою! Коли мати визнає дочку дорослою людиною, вона ніколи не зробить такого! Навіть якщо їй не подобається що дочка має мужчину.
— Але ж тут я нічого не можу зробити! Ми лаємося з нею цілими днями!
— Це не вихід, а навпаки, тупик. Ти маєш стати дорослою, і тоді твоя мати мимоволі стане іншою! Тоді і я тобі буду не настільки цікавим…
— Я дуже хочу, щоб ми з тобою бачилися. Хоча б зрідка! Нам було так добре! І тобі також!
— І мені також! Але я не можу зустрічатися з дитиною, розумієш! В мене дуже багато проблем у житті, дуже. Я не можу винаймати окреме житло.
Я маю дуже багато працювати. І я не можу брати на себе ще й відповідальність за дівчину-дитину!
— Я нічого не хочу від тебе. Лише знати, що ти в мене є. Як друг…
— У цьому сенсі я завжди буду з тобою. Ти завжди можеш спитати в мене, як бути.
— Але як? Цього разу я шукала тебе тиждень! Порада перестане бути актуальною! Може, даси мені якісь свої координати, я розумію, ти не можеш телефонувати до нас.
— Не треба ніяких координат. Ти просто спитаєш подумки, а я подумки відповім. Дорослі люди іноді так спілкуються одне з одним.
— І ми ніколи не побачимось?
— Можливо, ми колись побачимось. Тобто, ми неодмінно побачимось. Ти будеш в значно кращому стані, аніж я. Я буду для тебе давно пройденим етапом. Ти майже забудеш мене. Тільки проходячи повз ті будинки, які нас мимоволі пов’язали, згадуватимеш мене із ніжною посмішкою. А тепер мені треба йти. І я піду без прощального цілунку, так буде краще!
— Але ж в мене лишилися твої книжки! Давай домовимося хоча б раз, щоб я їх тобі повернула!
— Нехай вони лишаться тобі. Прочитай їх! Напевне прочитай! А тепер прощавай. Обернись і поглянь на той бік вулиці.
На тому боці вулиці неподалік від Золотих Воріт стояла її мати. Якщо для того, щоб стати дорослою, треба вбити її, я так і зроблю! Вона кинулась через дорогу мало не під колесо автомобіля. Мати заверещала. А в її вухах зазвучав його голос, і вона й досі не знає, чи то їй примарилось, чи то він їй гукнув навздогін:
— Нікого не треба вбивати. Хіба що дитину в собі.
В той вечір вони з матір’ю до темряви вешталися вулицями міста й гучно з’ясовували стосунки.
— Стежиш за мною! Як кагебістка!
— А що мені було робити! Ти двічі піднімалась на дахи багатоповерхівок! Я вже думала просити людей на нижніх поверхах виносити на вулицю матраци! Так, я винна, я розбила тобі кохання! Я прийшла попросити в нього вибачення!
— Нікому не потрібне твоє вибачення!
— Боже, що я наробила! Але він до тебе вернеться! Ось побачиш! Я бачила, як він ніжно дивився на тебе! Він навіть боявся торкнутись тебе!
— Тому що бачив тебе! — і вона зрозуміла, чому він, розмовляючи з нею, так поспішав закінчити розмову й дивився не на неї, поверх її голови.
— Ну, хочеш, я піду до бабусі й переночую в неї? Хочеш!
— А до речі, хочу, хочу!
Мати пішла на ніч до бабусі, а вона лишилась сама. Був передостанній день літа. По небу летіли зорі. Вона стояла на балконі, в кімнаті горів нічник, тихо грав магнітофон. Їй було несподівано добре. Вперше від триклятого дня.
Мати повернулася серед ночі.
— Я знала, що він не прийде. Я прийшла заспокоїти тебе. Прийшла, щоб ти не дай боже, не кинулась з балкону.
— Без тебе було так добре, — хотіла сказати вона.
— Мовчи, на все мовчи, — сказав їй він, і в її вухах прохрипів його голос.
— Я лягаю спати, — сказала вона.
— А я думала, ми порозмовляємо, — застогнала мати.