Вона довго стояла біля вікна в тій квартирі й дивилася на стіни й дахи Старого Києва. Краєвид, за який продають душу дияволу. Згадала, як стояла з ним в бетонці на Либідській. Згадала, як стояла на даху багатоповерхівки невдовзі після триклятого дня. Невже їй ніколи не вирватися з зачарованого кола фатальних істерик і малодушних примирень? На той момент вона вже дочитала «Степового вовка». І в якусь із хвилин великого відсторонення збагнула сутність тої химерної книги. Страждань не можна уникнути. Але будь-яке страждання має бути продуктивним. Інакше гра не варта, щоб її грати, інакше життя не варте, щоб його жити. І то вже був не його голос. А її власний.
То ж на третю річницю триклятого дня вона стала власницею свого маленького житла. Вони з матір’ю остаточно роз’їхались. І в кожної з них розпочалася своя історія. Мати разом із іще двома колегами відкрила приватну школу, і ще й досі бере участь в тому проекті. Отже, зрештою, і мамі від моєї «зради» стало краще.
— А в тебе все гаразд, — посміхнувся він, коли вона таки прийшла посидіти на табуретці біля його ліжка вже по тому, як Вітьку забрала додому його дівчина.
— Все чи не все, але я свідома того, як живу, що роблю, кого кохаю.
— Чоловік не влаштує сцену, що дружина після роботи пішла невідомо до кого в лікарню?
— Я б з таким не жила. Хоча до цього чоловіка, якого ти бачив, за якого я вийшла заміж, в мене був досить тривалий і дуже гіркий зв’язок, і так тяжко було, що…
— Що не було, кого звинуватити у своїх бідах?
— Саме так! А розірвати той зв’язок мені допоміг не мій чоловік, а добра робота, яку також шукала довго. І два роки була сама. Але за свободу завжди платять високу ціну.
— Бо вона того варта, — і ці слова з вуст чоловіка, якому загрожувала перспектива до кінця днів бути прикутим до ліжка, задзвеніли, як струна на ультразвукових частотах, і вона не знала, що відповісти.
— Я минулого року був біля вашого будинку, де тепер готель, і не відчував гніву, лише добро, — сказав він, щоб перебити ніякове мовчання.
— Кияни тепер ідеалізують свої тісні помешканнями в середмісті, які тоді так ненавиділи! А я хоч і люблю Старий Київ, усвідомлюю: в мене там щастя не було. До речі, я іноді думаю: мені просто допомогла сліпа доля. А, якби інша житейська ситуація? Невже б так і лишилась у світі бездарних бешкетів і неплідних страждань?
— Коли по-справжньому рвешся кудись, сліпа доля прозріває. Аби бути певним, що вибрано вірний напрямок.
— Чому ж доля не посприяла тобі? — гірко спитала вона.
— І мені посприяла. Хоча б тим, що я знову побачив тебе, — він несподівано схопився рукою за металеву поперечину й сів на ліжку, і його голова гойднулася в конусі корсета, і було видно, що той ривок, той прорив вартував йому надзусиль, — Пам’ятаєш епіграф до «Міста»? Як можна бути вільним, коли маєш тіло?.. Але колись я зіграю цю партію краще…
Безсоння
Чорний кіт повернувся з бенкету,
Він зникає у хащах густих,
Залишивши погану прикмету
Тим, хто встане раніше за всіх.
Чорні вікна злилися із ніччю,
Але, може, по той бік в цю мить
Хтось, до скла притулившись обличчям,
За незримим віконцем стоїть.