— Усі хочуть тих хлопців, а з ними ще тяжче, ніж із найвертлявішими дівками, — говорить він, стоячи на порозі кухні із малим на руках, поки той пручається, щоб його пустили бігти світ за очі. А забіжить він невідомо, куди.
— Може ти посічеш капусту на борщ, а я з ним побігаю, — каже Марина.
Він погоджується приготувати весь борщ, що навчився робити дуже добре в ті періоди свого подружнього життя, коли дружина добувала гроші, а він ні. Увечері Марко хвалить його борщ, каже, що нарешті зрозумів, чому дружина від нього свого часу не пішла.
— Хіба справа в борщі? — питає Марина.
— Ні, справа не в борщі. Але якщо він є, то його варто їсти!
Товариство з’їдає величезну каструлю, а він мав надію, що половина лишиться на наступний день.
І ось Марко поїхав у відрядження на тиждень. Їдучи, попросив їх із дружиною ще побути в них, поки він не повернеться, щоб Марина не лишалася сама з малим. А наступного дня несподівано приїхали справжні батьки хлопчика й забрали його до себе.
— Скоро привезуть назад, — каже Марина.
Але зараз в домі стало настільки тихо, що стало чутно, що робиться в потойбічному світі — у будинках, які стоять у лісі, іноді відкривається така особлива акустика, яку блокують людські голоси. Але зараз усі мовчать, і ця потойбічність заполонила весь дім, і вона не моторошна, не страшна.
Уранці дружина поїхала на роботу. Вони з Мариною лишилися самі. І він зробив те, чого йому хотілося відтоді, як уперше побачив Марину. Обняв її, коли вона вийшла до вітальні. Вона не пригорнулася до нього у відповідь, але й не пручається. А він усе міцніше пригортає її до себе і все сильніше лякається. Не Марка, і не своєї дружини, і не кари господньої. Лякається чергової вирішальної зустрічі з долею, що завжди викликає страх. У раю повіяв космічний протяг, прогнав недавнє утихомирення. Надворі зірвався вітер, якого щойно не було. Грюкнули вхідні двері, які стояли відчинені, із дзенькотом зачинилося вікно у вітальні, ледь не вилетіли шибки.
Він уже був готовий легенько підштовхнути Марину до дивану у вітальні. Усе одно в домі вони вдвох. І тут Марина відсторонилася від нього, і він умить зробив від неї крок назад. Марина приклала пальця до вуст, загадково посміхнулася й зробила знак іти за нею. Вона не повела його до їхньої з Марком подружньої спальні. І до тієї кімнати, де сплять вони з дружиною, також не повела. Завела його до кімнати, двері до якої були під сходами нагору. Він ще жодного разу не бував тут. Лише згадав, як вона просила не пускати туди малого. Куди завгодно, тільки не туди, і причинила ті двері, які зараз відчиняє для нього.
Ця кімната — то її кабінет, а точніше, майстерня. Тут, коли малий спить і коли Марко не хоче її товариства, Марина іноді згадує свої дизайнерські пошуки. Робить інсталяції, малює величезні фантастичні анфілади. Він захоплено розглядає ті речі, про існування яких не знав. Зрозуміло, сюди мала дитина ходити не повинна, вона може ненароком поламати ті крихкі інсталяції. Сюди й Марка пускати не варто, бо він в цьому нічого не розуміє. Марко й сам сюди не піде. Ці тривожні великі кімнати, які малює Марина, не сприяють мирному відпочинку після добування хлібу насущного.
У кімнаті величезне свічадо від стелі до підлоги, і воно прямо навпроти вікна, то ж панорама виходить карколомна. А ліжка тут нема. Марина стелить на підлозі пухнастий ліжник. Опускається на коліна, тримаючи руки на ґудзиках своєї сорочки — а може, він захоче сам розстебнути їх. Вони на підлозі між вікном і свічадом. Спочатку він бачить їхні тіла в заляпаному фарбами дзеркалі, а потім уже нічого вже не бачить, бо перебирається до солодкого королівства любощів, у якому пробуде досить довго. Чи побувала там із ним Марина? Дружина пояснювала йому, що в жінок все не так, як у чоловіків. Жінка має бодай трохи звикнути до чоловіка, а вже тоді зможе, якщо має хист, успішно використовувати його як провідника в солодке сороміцьке царство любощів. А перша близька зустріч — то щось інше. Можливо, намір побудувати стосунки. Можливо, помста іншому чоловікові. Можливо, бажання здобути знання.
А найчастіше жінки й дівчата роблять це просто так, бо невідомо, коли ще запропонують.
Але то ординарні жінки, а Марина особлива. Що мала на меті вона? Чому вона так легко погодилась? Зрештою, вона могла обернути на жарт його обійми.
— Я так хотіла познайомитися ближче із чоловіком, якого так любить жінка, яку так довго любив Марко, — каже Марина, підводячись із ліжника й застібаючи свою довгу чоловічу сорочку, хоча він ні про що її не питав. Марина йде, і він чує, що вона довго миється в душі, а коли знову з’являється на порозі майстерні, вимита, переодягнена, щоб прибрати ліжник, він питає, чи можна йому ще побути тут. Вона відповідає, так, скільки завгодно, адже малого зараз нема. А вона зараз піде в село провідати директорку місцевої школи, з якою потоваришувала, до якої ніяк не могла вибратися через онука й через Марка. А зараз саме така нагода, яка невідомо коли ще буде. А його залишає стерегти дім.