Однак, ці слова так ніколи більше й не пролунали. Правда була такою лише на перший погляд. Корделія остовпіло дивилася на неї. І слова так і не пролунали, — аж тут Родрігу, онук іменинниці, підніс руку до своєї винуватої, розгубленої, збентеженої матері, яка ще раз озирнулася, благаючи в старості подати знак того, що жінка все ж мусить у несамовитому пориві хапатися за останню можливість і жити. Корделія захотіла озирнутися ще раз.
Проте тепер іменинниця видавалась старою жінкою, яка сиділа на чільному місці. Корделія відвела погляд. І, піддавшись терплячій і наполегливій руці Родрігу, розгублено пішла за ним.
— Не кожному випадає така честь і гордість, зібратися біля своєї матері, — прокашлявся Хосе, згадавши, що зазвичай промови виголошував Жонга. — Біля матері... — тихо засміялася племінниця, і найдальша з кузин засміялася слідом, хоча їй і не було смішно.
— Нам випала! — пригнічено сказав Мануель, не дивлячись на дружину. — Нам випала ця неймовірна честь, — закінчив він, потираючи спітнілі долоні.
Проте це було зовсім не так, лише зніяковілі прощання, де ніхто не знав напевне, що сказати; Хосе розраховував лише на себе і вичікував, знаючи, яким буде його чергове речення... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним. Інші чекали. Як не вистачало в такі моменти Жонги — Хосе витер чоло хустиною — як не вистачало в такі моменти Жонги! Крім того, він був єдиним, кого стара завжди шанувала, і це додавало Жонзі впевненості. І після його смерті стара ніколи більше не говорила про нього, збудувавши стіну між його смертю та іншими. Можливо, вона забула про нього. Але не забула того погляду, сильного, впевненого, яким він завжди дивився на інших дітей, змушуючи їх відводити погляди. Любов матері важко було витримати: Хосе витер чоло, героїчно посміхаючись.
І зненацька пролунало:
— До наступного року! — з несподіваною люттю в голосі сказав Хосе, знайшовши, безумовно, найправильніші слова: рятувальна непрямота! — Отже, до наступного року? — повторив він, побоюючись, що його не зрозуміють.
Хосе подивився на стару, пишаючись її вдачею: вона завжди умудрялася прожити ще рік!
— Наступного року ми зберемося перед запаленим тортом! — уточнив син Мануель, підтримуючи настроєвість. — До наступного року, мамо! Перед запаленим тортом! — додав він на вухо Хосе з улесливим поглядом.
Стара раптом зайшлася голосним сміхом, оцінивши натяк. Вона роззявила рот і промовила:
— Ага.
Захоплений тим, що так несподівано все налагодилось, Хосе зворушено і вдячно закричав зі сльозами на очах:
— Побачимося наступного року, мамо!
— Я не глуха! — грубо сказала іменинниця не без ніжності в голосі.
Діти переглядалися, щасливо й засоромлено посміхаючись. Усе налагодилось.
Малі весело виходили, зіпсувавши на святі апетит перед вечерею. Невістка Оларії вимістила роздратування на синові, який видавався занадто радісним і вже був без краватки. Сходами було складно спускатися в темряві; що й казати про те, аби жити в маленькому будинку, який одного дня буде безповоротно знесено з лиця землі. Та вони знали, що Зільда, як і раніше, сумлінно працюватиме, намагаючись зібрати в одному приміщенні стару з невістками, не думаючи про перспективу виселення.
Гості проминули останню сходинку і з полегшенням опинилися в прохолодній тиші вуличного повітря. Так, була ніч. Перші приморозки.
Бувайте, до наступної зустрічі. Приходьте, поспіхом казали вони. Деяким вдавалося зазирнути у вічі інших із приязню, без остраху. Ще хтось застібав пальта на дітях, поглядаючи на небо й намагаючись вгадати, котра зараз година. У голові кожного туманно промайнула думка про те, що зараз хтось міг би, не думаючи про страх і спроби порозумітися, вчинити красиво і сказати на прощання ще щось — що саме? Вони не знали напевне, а тому просто дивилися одне на одного, посміхаючись без слів. Це була мить, що прагнула закарбуватися в житті. Та вона була мертва. Гості почали віддалятися, наполовину задкуючи, не знаючи, як відділитися від решти родичів так, аби не здатися грубими.