— Ти Маленька Квітка.
Цієї миті Маленька Квітка почухалася там, куди звичайній людині не вдалося б дотягнутися. Дослідник, немов отримуючи найвищу нагороду за цнотливість, про яку чоловік у своїх ідеалістичних пориваннях може лише мріяти, з виразом набутої досвідом поваги відвів погляд.
Світлину Маленької Квітки було надруковано в кольоровому виданні недільних газет, вона стояла в увесь свій зріст. Жінка була загорнута в тканину, з-під якої виразно випинався живіт. Приплюснутий ніс, чорне обличчя, глибокі очі, перетинчасті кінцівки. Подібна до собачки.
Цієї неділі в одній квартирі одна жінка, розгорнувши газету й побачивши портрет Маленької Квітки, не захотіла бачити його більше ні секунди, бо «вона навіює на мене смуток».
В іншій квартирі одна сеньйора відчула таку неймовірну ніжність до малесенької африканської жінки, — краще запобігати, ніж лікувати, — що не могла більше думати про те, аби залишити Маленьку Квітку саму, коли був хтось, хто відчував стільки ніжності до неї. Хтозна, з яких потаємних глибин любові народжується така прив’язаність. Сеньйора провела день неспокійно, її мучило почуття туги. Річ у тому, що зараз була весна, у повітрі була розлита благодатна насолода.
В іншому будинку дівчинка п’яти років, подивившись на портрет і послухавши коментарі, злякалась. У цьому будинку, де так багато дорослих, дівчинка досі була найменшою з-поміж людських істот. І попри те, що цей будинок був для неї джерелом найніжніших пестощів, він також був і джерелом первинного страху тиранічної любові. Існування Маленької Квітки змусило дівчинку відчути... — з неясністю, що лише через багато-багато років і з абсолютно інших причин сформується в конкретну думку, — завдяки першим паросткам мудрості змусило відчути, що «нещастя не має меж».
В іншому будинку, серед буяння весни, наречена промовила в екстазі відданості:
— Мамо, подивись на її портретик, яка бідося! Поглянь-но лише, яка ж вона сумненька!
— Тим не менше, — сказала мати наполегливо й гордо, хоч і визнаючи поразку, — тим не менше, це тваринний сум, не людський.
— О, мамо! — пригнічено сказала дівчина.
В іншому будинку мудрому хлопчикові спала до голови мудра думка:
— Мамо, а що як покласти цю маленьку африканську жіночку в ліжко до Паулінью, доки він спить? Ото він злякається, коли прокинеться, га! Ото він кричатиме, побачивши, що вона сидить у нього на ліжку! А потім ми б із нею гралися! Ми б зробили з неї іграшку для нас двох, ага!
Тієї миті його мати накручувала волосся перед люстерком у ванній, і їй згадалося те, що розповідала кухарка про своє життя в сирітському притулку. У них не було ляльок, а думки про материнство вже тривожили серця маленьких дівчаток-сиріт. Дівчата приховали від черниці смерть однієї дівчинки. Вони тримали її тіло в шафі, а коли черниця виходила, діставали й гралися з мертвою дівчинкою, купали її й готували їй лялькову їжу, карали лише для того, щоби мати змогу її потім цілувати й заспокоювати. Тоді його мати раптом прийшла до тями у ванній, у своїх задумливо опущених руках тримала прикраси для волосся. І подумала вона про безжальну потребу любити. Подумала про жорстокість нашого бажання бути щасливими. Про безсердечність, із якою нам хочеться гратися. І про мільйони разів, коли люди вбивали заради любові. Потім вона поглянула на мудрого сина, який зараз здавався їй небезпечним незнайомцем. І відчула страх через власну душу, яка (радше, вона, ніж її тіло) породила оту істоту, здатну жити й бути щасливою. Так вона уважно дивилася з недоречною гордістю на хлопчика, у якого вже бракувало двох передніх зубів: приклад еволюції, того, що ставало еволюцією; на його зуби, що випадали, аби в майбутньому йому було б зручніше кусати. «Куплю йому новий костюм», — подумала вона, дивлячись на сина, заглибленого у думки. Жінка вперто впхнула беззубого малого в красивий одяг і наполегливо спробувала причепурити його, ніби намагаючись у такий спосіб зосередитися на заспокійливій поверховості речей, які й дарували їй відчуття прекрасного... вперто відсторонюючись і відсторонюючи його від істоти, яка з огляду на світлини мала бути «темна, немов мавпа». Отак, дивлячись у дзеркало у ванній кімнаті, мати навмисне посміхнулася тонко й обережно, створюючи між своїм обличчям з абстрактними лініями й необробленим обличчям Маленької Квітки непереборну відстань завдовжки в тисячоліття. Проте в результаті багаторічної практики вона привчила себе до того, що неділя мала бути днем, коли вдаватиме, що їй нема через що непокоїтися; сном, що буде частинкою загублених тисячоліть.