Я розгублено схилився над м’ясом. Коли, збліднувши, нарешті спромігся поглянути на нього, то побачив, що старий також схилився, поклавши лікті на стіл і стиснувши голову руками. Він таки більше не витримував. Густі брови зведені досередини. Судячи з емоційної напруженості, можна припустити, що їжа застрягла в нього десь трохи нижче від горла, і коли він нарешті зміг далі вечеряти, то зробив жахливий жест, намагаючись усе проковтнути, а тоді притис серветку до чола. Та я більше не міг цього стерпіти, м’ясо на моїй тарілці виявилося сирим, я не міг більше цього стерпіти. Але він — він їв.
Офіціант приніс пляшку у відерці з льодом. Я записував усе, втім, не зловживаючи: уже інша пляшка, офіціант у своїй формі, світло огортало кремезну голову Плутона, який тепер зацікавлено рухався, жадібно й уважно. На якусь мить офіціант зауважив погляд, яким я дивився на старого, а я побачив лише чорні крила його фрака: кружляючи над столом, він налив червоне вино в келих і завмер в очікуванні на схвальний погляд — це, либонь, був один із тих старих, які, досі перебуваючи в центрі всесвіту і в повноті влади, лишають непогані чайові. Величний старий впевнено зробив ковток, відставив келих і заходився оцінювати гіркий присмак у роті. Він затиснув однією губою іншу і клацнув язиком із відразою, наче те, що колись сприймалося як файне, тепер викликало огиду. Я чекав, офіціант чекав, ми всі схилилися в очікуванні. Зрештою, на його обличчі з’явилася гримаса схвалення. Офіціант кивнув, сяючи з виразом смиренної вдячності, і, кланяючись, вийшов, а я з полегшенням видихнув.
Тепер він перемішував м’ясо із ковтком вина у великому роті, а його вставні зуби напружено пережовували цю суміш, доки я даремно чатував. Більше нічого не відбувалося. Ресторан, здавалося, виблискував із подвійною силою під передзвін келихів і столового начиння; гуркіт зростав і зливався в солодку хвилю у важкій короні зали, жінка у великому капелюшку сміялася, притуливши очі, худа й вродлива, офіціант повільно наливав вино в келих. І раптом він зробив жест.
Важкою волохатою рукою, на долоні якої утворився фатальний візерунок із переплетених ліній, він зробив жест, що мав означати задумливість. Він доклав усіх зусиль, на які був здатний у своїй міміці, але я так і не втямив, про що йшлося. І тут, ніби більше не в змозі цього стерпіти, — він кидає виделку на тарілку. Цього разу ти зробив добрячий ковток, старий.
Чоловік звучно дихає на знак завершення процесу. Потім підносить келих із вином і випиває його із заплющеними очима, наче відроджуючись. Мої очі палають, їх наповнює широка, настирлива ясність. У мені здіймається екстаз нудоти. Усе видається великим і небезпечним. Худа і ще вродливіша жінка важко здригається у світлі вогнів.
Він закінчив. Обличчя позбавлене будь-якого виразу. Чоловік заплющує очі, розтягує щелепи. Намагаюся насолодитися цим моментом, коли він не має влади над своїм обличчям. Але даремно. Величний образ, який я бачу, — незнайомий мені, сповнений магії, жорстокості й сліпоти. Те, що я, власне, хочу побачити, — непереборна сила старості, якої цієї миті немає. Він не хоче.
На десерт: розплавлений крем. Мене дивує його декадансний вибір. Він їсть повільно, бере ложку і спостерігає за тим, як витікає в’язка рідина. Заковтує все, а потому робить гримасу і, наївшись, збільшившись, відставляє тарілку. Тоді, уже не голодний, навпаки, він вгодований величний жеребець, кладе голову на руку. З’являється перший найяскравіший знак. Старий пожирач дітей думає про щось у власних глибинах. Із блідим обличчям спостерігаю, як підносить серветку до рота. Мені ввижаються ридання. Ми обидва тихо завмерли посеред зали. Можливо, він поїв занадто швидко. Незважаючи ні на що, ти таки не втамував голоду, га!, — із сумішшю іронії, гніву та виснаження подумки підбурюю його. Та він усе одно розсипається на очах. Божевільні риси кудись зникли, голова хитається з боку на бік, з боку на бік, більше триматися неможливо, рот роззявлений, очі заплющені, він розхитується — всередині ридає патріарх. Мене душить гнів. Роздивляюсь, як він вдягає окуляри й одразу старішає на багато років. Рахуючи решту, випинає зуби й підборіддя уперед, на мить пірнаючи в солодкі обійми старості.
Сам я спостерігав за ним так уважно, що не завважив, як він витягав гроші, щоб розплатитися, як узяв рахунок, не помітив, як повернувся офіціант із рештою.