Аж ось, нарешті, аудиторія, де проводився урок... де все раптом робилося неважливим і швидшим, і світлішим, де на її обличчі було незначне ластовиння, волосся падало їй на очі і де до неї ставилися, як до хлопчика... де вона була розумна. Підступне заняття. Здається, вона готувалася вдома. Її допитливість казала про неї більше, ніж її відповіді. Вона здогадувалась, відчуваючи в роті цитрусовий присмак героїчного болю, здогадувалася про захоплення й відразу, які її вдумлива голова викликала в однокласників, які не знали, що про це й казати. Велика мрійниця з кожним разом була дедалі розумнішою. Вона навчилася думати. Це була потрібна жертва, позаяк «усім бракувало сміливості».
Іноді, коли вчителька про щось розповідала, вона сиділа, напружившись, мріючи, малюючи симетричні риски в зошиті. Якщо риска, яка мала бути водночас виразна й витончена, виходила за межі уявного кола, у якому мала поміститися, усе розвалювалося: вона бездумно зосереджувалася, керуючись жадібними пориваннями до ідеалу. Іноді замість рисок малювала зорі, зорі, зорі, зорі, так багато й такі високі, що через цю провісницьку роботу її долало виснаження і вона прагнула відігнати сон.
Повернення додому було позначене голодом, через що нетерплячість і ненависть роз’їдали її зсередини. Дорогою додому місто здавалось іншим: на Ларгу да Лапа сотні змучених від голоду людей наче забули, а якщо й пам’ятали, то лише вишкіряли зуби. Сонце поглиналося там, де було видно чорне вугілля. Її тінь була чорним стовпом. Саме в цей час треба бути найобережнішою, вона була захищена потворністю, яку підкреслював голод; її риси робились темніші завдяки адреналіну, що темніший за м’ясо диких тварин.
У порожньому будинку усі члени родини одне за одним кричали на служницю, яка на це навіть не відповідала. Вона їла як кентавр. Обличчя якомога ближче до тарілки, волосся майже у їжі.
— Худенька, а як їсть, — мудро зауважила служниця.
— До біса, — похмуро відрізала вона.
У порожньому домі наодинці зі служницею дівчина вже не ходила як солдат, їй уже не треба бути обережною. Але їй таки не вистачало боротьби, якої так багато на дорогах. Її огортала меланхолійність свободи, хоча до обрію було все ще так далеко. Вона поверталася в його бік. Та враз її проймала ностальгія за теперішнім. Навчитися терплячості, обіцяти чекати. Цієї обіцянки вже не можна було не дотримати. Вечір безкінечний, і коли всі нарешті збиралися до вечері й вона з полегшенням могла знову бути дочкою, робилося спекотно, книжка розгорталася й відкладалася, інтуїція, спека: вона сиділа, обхопивши голову руками, сповнена відчаю. Коли їй було десять, пригадала, як хлопчик, який подобався, кинув їй дохлого пацюка. Гидота! Вона аж побіліла від крику й образи. Це був досвід. Вона ніколи нікому про це не розповідала. Сиділа, обхопивши голову руками. Повторювала п’ятнадцять разів: я сильна, я сильна, я сильна — а потім зрозуміла, що звернула увагу лише на рахунки. Збільшуючи кількість, повторила ще раз: я сильна, шістнадцять. І тепер вона більше не залежала ні від чиєї милості. Зневірена, але сильна, вільна й тепер незалежна. Віру втрачено. Тоді вона ішла поговорити зі служницею, яка колись була черницею. Вони розповідали про таємниці одна одній. Обидві босі, на кухні, у диму з печі. Віру було втрачено, проте на межі помилування дівчина шукала в служниці лише те, що втратила, а не те, що мала здобути. Врешті вона відволікалася й намагалась уникнути розмови. «Вона вважає, що у своєму віці я маю знати більше, ніж знаю, і що вона може мене чогось навчити», — думала дівчина, обхопивши голову руками, захищаючи невігластво, як власне тіло. Їй не вистачало певних частин, проте вона не хотіла отримати їх від того, хто про них уже забув. Довге очікування. Роздуми посеред безмежжя.