Усе так і є. Довго, втомлено, дратівливо. Проте наступного ранку, повільно, як страус, вона прокидалася. Прокидалася з тією самою недоторканною таємницею: розплющивши очі, перетворювалась на принцесу, охоронницю недоторканної таємниці.
Здається, на заводі вже пролунав свисток: вона на бігу вдяглася, зробила ковток кави. Відчинила двері будинку.
І раптом їй уже не було куди поспішати. Величезне жертвопринесення вулиць. Таємнича, уважна жінка з апачі. Частина грубого ритуального ритму.
Цей ранок був холодніший і похмуріший за інші, вона тремтіла у светрі. Білий туман поглинув інший кінець вулиці. Усе було бавовняним, не чути навіть шуму якогось автобуса, що проїжджав проспектом. Вона рушила пішки в непередбачуваність вулиці. Будинки дрімали за зачиненими дверима. Сади протистояли холоду. У темному повітрі (а не в небі) посеред вулиці з’явилася зірка. Величезна крижана зірка, що не оберталась, а, радше, невпевнено зависла в повітрі, волога й безформна. Дивуючись власній нерішучості, вона сповільнено кружляла. Дівчина побачила зірку. Вона крокувала розбомбленими вулицями.
Ні, вона не була сама. У дальньому кінці вулиці звуженими недовірливими очима вона побачила в тумані двох чоловіків. Двох хлопців. Вона роззирнулася навколо, ніби могла помилитися містом чи вулицею. Та раптом втратився лік часу: вона вийшла з дому, не давши зникнути зорі й двом чоловікам. Її серце забилося сильніше.
Перша думка перед обличчям помилки — позадкувати й увійти до будинку, доки ці двоє не пройдуть: «Вони дивитимуться на мене, я знаю, нема більше нікого, на кого вони могли б дивитися, тож забагато дивитимуться на мене!». Але як можна повернутися й бігти, якщо ти народилася, аби долати труднощі. Вся її повільна підготовка мала незвідану мету, правил якої вона мала святобливо дотримуватися. Чи ж можна дозволити собі відступити, якщо решту життя доведеться згадувати про ганебне чекання за дверима?
До того ж, може, й не було небезпеки. Хлопці не насмілилися б чогось сказати, вона упевнено пройшла б іспанським ритмом, із закритим ротом.
Героїчно крокуючи, вона наважилася просунутися вперед. Чим більше наближалася (а вони також наближалися — отже, усі наближалися), тим коротшою була вулиця. Черевики двох хлопців змішувалися із шумом її черевиків, — важко це слухати. Це неможливо слухати. Взуття було порожнім, чи тротуар був порожнім. Кам’яна підлога попереджала. Усе було порожнім, і вона слухала, не в силах зупинитися, як тиша блокади перегукувалася з вулицями району, і дивилася, не в силах відвести погляд, як попереду лишалися найзамкненіші двері. Навіть зірка зникла. У новій блідості темряви вулицею ішли троє. Дівчина крокувала, прислухаючись до чоловіків, оскільки не могла на них дивитися, але їй треба було знати, що вони роблять. Прислухалася до них і дивувалася власній відважності. Проте це була не відважність. Це був дар. І великий поклик. Вона ішла далі, страждаючи від власної покірливості. Якби спромоглася подумати про щось інше, то не чула б черевиків. Або того, що вони могли б сказати. Ні тиші, з якою вони б пройшли повз.
Раптом дівчина рішуче глянула на них. Кинула швидкий погляд на чоловіків, зраджуючи обітницю, дану таємниці, не чекаючи, що таке може трапитись. Вони посміхалися? Ні, були серйозні. Вона не мала цього бачити. Адже якщо дивитися далі, на хвильку міг з’явитися ризик, що вона зробиться особистістю, такою ж, як і вони. Саме про це, здається, її попереджали: доки вона жила у звичайному світі, доки була безособистісною, вона лишалася дочкою богів, захищена власним призначенням. Проте, побачивши чиїсь очі, побачивши, зменшившись, вона ризикувала зробитись особистістю, а це було заборонено згідно з традицією. Вона завагалася, загубивши напрямок. Проте було запізно відступати. Але ж ще не запізно побігти. Та побігти означало пропустити всі кроки і втратити ритм, який утримував її, ритм, який був єдиним її талісманом, дарованим із тієї межі світу, де вона мала опинитися сама, — із межі світла, де зникали всі спогади, і на знак незбагненного нагадування їй лишався блідий талісман — ритм, який вона мала передати за призначенням, притримуючись його, щоб сприйняти конечність світу. І не саму лише конечність. Якщо вона побіжить, лад буде порушено. І їй ніколи не вибачать найгіршого: поспіху. І навіть коли ти тікаєш, є речі, про які все одно дізнаються.