Коли дівчина пішла намочити волосся перед дзеркалом, то побачила, наскільки вона огидна.
У неї було так мало, а вони торкнулися.
Вона така негарна й коштовна.
Вона бліда, риси її обличчя загострилися. Руки, якими вона змочувала волосся, були все ще брудні. «Я маю краще дбати про себе», — подумала вона. Та не знала як. Правда полягала в тому, що з кожним разом вона все менше розуміла, як дбати про себе. Вираз носа нагадував писок, що втупився в огорожу.
Вона повернулася на лавку й завмерла зі своїм писком. «Людина — це ніщо». «Ні», — м’яко запротестувала вона, — «не кажи так», — ніжно й меланхолійно додала дівчина. «Людина — це щось», — прозвучав власний приязний голос.
Проте за вечерею життя набуло нагального й істеричного настрою:
— Мені потрібні нові черевики! Мої створюють забагато шуму, жінка не може ходити з дерев’яними підборами, вона привертає забагато уваги! Ніхто не дає мені нічого! Ніхто не дає мені нічого! — вона шаленіла й поводилася так грубо, що ні в кого не вистачило сміливості зауважити, що дівчина не заробила на них.
Їй лише сказали:
— Ти не жінка й усі підбори дерев’яні.
Отже, так, як людина може перестати бути худою, дівчина хтозна з якої причини перестала бути коштовною. Існує таємний закон, який захищає яйце, доки не народиться курча, жар-птиця.
І вона таки отримала нові черевики.
Сімейні узи
Мати й дочка нарешті вмостилися в таксі, що мало відвезти їх на cтанцію. Мати весь час перераховувала дві валізи, прагнучи переконатися, що вони обидві в машині. Темноока дочка, ледь помітна косоокість якої справляла враження, ніби та постійно глузує й насміхається з усього, дивилася на неї.
— Я нічого не забула? — втретє спитала мати.
— Ні, ні, ти нічого не забула, — весело й терпляче відповіла дочка.
Вона все ще перебувала під враженням від напівкомічної сцени за участю її матері та її чоловіка, коли ті прощалися. Протягом двох тижнів, коли стара була в гостях, ці двоє ледве витримували одне одного; доброго ранку й добрий день звучали щоразу з такою обережною делікатністю, що їй хотілося реготати. Але ось, коли настав час прощатися, перед тим, як сісти в таксі, мати раптом почала вдавати із себе зразкову тещу, а чоловік — чудового зятя. «Вибач, якщо щось не так сказала», — мовила старенька пані, і Катаріна, не без деякої радості, побачила, як Антоніу, спантеличений новою роллю й не знаючи, що робити із сумками в руках, почав щось мимрити. «Якщо засміюся, вони подумають, що я божевільна», — подумала Катаріна, трохи насупившись. «Хто одружує сина, втрачає сина, хто одружує дочку, отримує ще одного», — наголосила мати, й Антоніу закашлявся, виправдовуючись, що, мовляв, хворів на грип. Катаріна стояла й люто дивилася на чоловіка, чия впевненість кудись зникла, а його місце посів темний, маленький чоловічок, змушений корчити із себе сина цієї сивої жіночки... Тоді бажання розсміятися посилилось. На щастя, вона ніколи, власне, не мала сміятися, коли їй хотілося: її очі набували свідомого, стриманого виразу й погляд здавався ще більш кривеньким, сміх лунав крізь нього. Їй завжди було трохи боляче через те, що не могла сміятися. Проте вона нічого не могла з цим вдіяти: ще змалечку Катаріна сміялася самими очима, бо завжди була косоока.
— А я кажу, що хлопчик як тріска, — сказала мати, прагнучи не звертати уваги на підстрибування автівки. І хоча Антоніу не було поряд, вона говорила з тим самим виклично-звинувачувальним тоном, як і коли він знаходився поруч. Настільки виклично, що одного вечора Антоніу вибухнув: це не з моєї вини, Северино! Він звав тещу Севериною, оскільки ще до весілля планував, що вони будуть сучасними тещою й зятем. Незабаром після першого візиту матері своєї другої половинки у роті Антоніу почало застрягати слово Северина, а тепер, зрештою, факт того, що він називав її на ім’я, не заперечував того, що... — Катаріна дивилася на них і сміялася.
— Хлопчик завжди був худенький, мамо, — відповіла та. Таксі монотонно рухалося.
— Худенький і нервовий, — рішуче наголосила пані.