— Я ані гравець, ані марнотратник.
— Артуре, — роздратовано сказала мати, — мені вистачить і своїх проблем!
— Яких? — запитав він зацікавлено. Мати сухо і з подивом подивилася на нього. Загалом він забирав набагато більшу участь у родинному житті, ніж його батько, який, так би мовити, просто входив до складу сім’ї. Вона розтулила рота.
— У кожного є проблеми, сину, — уточнила вона, переходячи до нової моделі стосунків, батьківської й повчальної.
І від цієї миті для матері розпочинався день. Та особистість, якою вона прокинулась, розсипалась, і тепер Артур міг розраховувати на неї. Так було завжди: вони або приймали його, або примушували помолодшати й бути собою. Коли він був маленьким, вони бавилися з ним, підкидали в повітря, вкривали поцілунками — і тут раптом перетворилися на «особистостей» — лишали його, говорили м’яко, але уже недосяжно: «тепер із цим покінчено», а його всього розпирало від ніжності, він ще не подарував стількох усмішок. Він, безсилий і сповнений гніву, тицяв то в одного, то в другого ногою, його гнів, утім, тієї миті міг перетворитися на насолоду, чисту насолоду, якби вони лише захотіли. — Їж, Артуре, — сказала врешті-решт його мати, і він знову міг на неї розраховувати. Отож негайно помолодшав і зробився грубішим:
— У мене теж є свої проблеми, та всім байдуже. Коли я кажу, що мені потрібні гроші, це сприймається, наче я прошу їх на ігри або на випивку!
— І з якого часу ти говориш, що це може бути на ігри або на випивку? — промовив батько, заходячи до кімнати й сідаючи на чільному місці. — Подивіться лише! Це ще що за витівки!
Він не розраховував на те, що увійде батько. Здивувавшись, проте швидко призвичаївшись до нового стану речей, мовив:
— Але тату! — фальшивість у його голосі видавала те, що цей спалах бунтарства не був спричинений обуренням. З матір’ю, натомість, уже все зрозуміло, вона спокійно помішувала свою каву з молоком, звертаючи більше уваги на кількох мух, ніж на розмову. Вона м’яким рухом руки відігнала їх від цукерниці.
— Виходь, уже час, — відрізав батько. Артур повернувся до матері. Але вона розмазувала масло, заглиблена у якісь приємні розмисли. Він знову тікав. Він на все казав «так», ні про що особливо не задумуючись.
Зачиняючи двері, Артур відчув, як у нього з’являється враження, що кожна подія підштовхувала до справжнього життя. Крім того, йому здавалося, що вулиця вітає його. «Коли в мене будуть свої дружина й діти, я дзвонитиму тут у дзвоник і навідуватимуся до них, й усе буде не так», — думав він.
Життя поза межами будинку було геть інакшим. Крім відмінності в освітленні — лише вийшовши, він насправді побачив, що змінилося під впливом часу, якого повороту набули за ніч обставини — крім відмінності в освітленні, відчувалася також відмінність у способі життя. Коли був маленький, мати казала: «поза межами будинку він — сама приємність, а в будинку — просто диявол». Навіть зараз, проходячи крізь маленьку браму, відчув себе помітно молодшим і водночас не таким маленьким, а більш чутливим, і, передусім, нічим не занепокоєним, натомість сповненим наївної цікавості. Він був не з тих, хто шукає розмов, але якщо хтось запитував його, от зараз: «Хлопчику, як пройти до церкви?», — він поступово жвавішав, нахиляв довгу шию (усі вони зазвичай були нижчі від нього) і долучався до теми, відповідаючи на запитання, ніби обмінюючись координатами під час гри для допитливих. Він уважно дивився, як пані повернула за ріг у напрямку до церкви, терпляче беручи на себе відповідальність за прокладений маршрут.
— Але ж гроші створено для того, щоби їх витрачати, і ти знаєш як, — із притиском сказав йому Карлінос.
— Я хочу купити дещо, — розпливчато відповів він.