— Велосипедика? — образливо засміявся Карлінос, розчервонівшись і вчуваючи інтригу. Артур невдоволено сміявся. Йому не було смішно.
Сидячи за столом, він чекав, доки учитель встане. Прочистив горло, у такий спосіб повідомляючи про початок заняття: це було звичним знаком для учнів, щоби відхилитися, розплющити очі, вдаючи зацікавленість, і ні про що не думати. «Ні про що, — це була розгублена відповідь Артура учителеві, який роздратовано звернувся до нього. «Ні про що», — приблизно так це звучало під час попередніх розмов про невизначені плани на кіно увечері, а також про гроші. Йому потрібні були гроші. Проте під час заняття, коли він був змушений нерухомо сидіти й ні за що не брати відповідальності, усе сприймалось як відпочинок.
— То ви не бачили, як щойно Товстуха хотіла, щоб і її запросили в кіно? — сказав Карлінос, й усі зацікавлено подивилися на дівчину, яка віддалялася, тримаючи в руках течку. Артур задумливо повернувся до друга, розглядаючи кам’яну підлогу.
— Якщо в тебе не вистачає грошей на два квитки, я позичу, потім віддаси.
Вочевидь, у момент, коли в нього не буде грошей, буде змушений придумати купу всього.
— Але тоді я буду винен тобі, а я винен ще братові Антоніу, — відповів він, ухиляючись.
— То й що? Так воно бува! — роз’яснив другий хлопець, практичний і запальний.
«А тоді», — подумав він, трохи гніваючись, «А тоді, очевидячки, щойно в когось з’являються гроші, з’являються ті, хто хоче їх витратити, пояснюючи, як вони витрачаються».
— Очевидно, — сказав він, знову звертаючи увагу на друга, — очевидно, достатньо кількох монет, які жінка одразу рознюхає й сама накинеться.
Обидва засміялися. Після цього він трохи повеселішав і відчув більше упевненості. І, передусім, меншу пригніченість.
Але потім, опівдні, будь-яке бажання всихало й нависало над ним ще більшим тягарем. Протягом усього обіду він гостро зосереджувався на тому, влазити чи не влазити в борги, і відчував себе знедоленим.
— Він або забагато навчається, або замало їсть зранку, — сказала мати.
Її особливість полягала в тому, що вона прокидалася в гарному настрої, а ближче до обіду в неї з’являлося бліде обличчя. На ньому вимальовувалися суворі риси, це перша ознака.
— Нічого, це природний наслідок пережитого дня, — весело сказав батько.
Поглянувши на себе в люстерко, що в коридорі перед дверима, він побачив обличчя хлопця, який працював, був ще молодий, але мав потомлений вигляд. Він посміхнувся, не рухаючи губами, із задоволенням в очах. Проте у дверях кінотеатру йому таки довелося просити Карліноса про позику, бо там була Глорінья з подругою.
— Ви б краще сіли в центрі чи посередині? — запитала Глорінья.
Таким чином, Карлінос заплатив за вхід подруги, а Артурові нишком передав гроші на квиток для Глоріньї.
— Припускаю, фільм так собі, — сказав він Карліносу й одразу ж пожалкував про це, бо друг не слухав, його увага була прикута до дівчини. Не варто було применшувати себе в очах того, для кого похід у кінотеатр означав лише дівчину.
Насправді ж кіно було ніяким лише на початку. Розслабившись, хлопець забув про тих, хто сиділи поруч, і зосередився на перегляді. Десь лише посередині сюжету згадав про Глорінью і здивовано глипнув на неї в темряві. З невеликим подивом виявив, що вона не збиралася його викрити, як він собі підозрював: Глорінья нахилилася вперед із відкритим від здивування ротом. Артур із полегшенням відкинувся у кріслі.
Пізніше, однак, він поцікавився, чи ж його таки не було щойно викрито. Ця думка гнітила так сильно, що хлопець зупинився перед вітриною. Обличчя геть перелякане. Серце билося завбільшки з кулак. Крім здивованого обличчя, викривленого у віконному склі, там також були каструлі й кухонне начиння, що здалися йому геть знайомими. «Очевидно, я був тут», — вирішив він, але йому забракло сили, аби подолати свій гнів, поглядаючи на безневинний профіль Глоріньї. Через якийсь час відчуття провини поглибилося з огляду на невинність на обличчі дівчини: «Отже, вона довідалася, довідалася, а потім так задоволено дивилась фільм?». Його очі наповнилися слізьми. «Невдячна», — подумав він, невдало добираючи слово для звинувачення. Та оскільки слово означало, радше, скаргу, ніж звинувачення, Артур трохи зніяковів і його гнів ущух. Йому здавалося, з боку це має такий вигляд, немов вона взагалі мала б сама заплатити за квиток.
Але потім серед книжок і згорнутих зошитів його обличчя дещо проясніло.
Він перестав прислухатися до стукоту дверей, піаніно сусідки, голосу матері, яка розводила телефонні теревені. У його кімнаті запала глибока тиша, немов у сейфі. І пізній вечір почав нагадувати ранок. Він далеко, далеко, немов велетень, який мав здатність перебувати зовні, лишивши у помешканні самі лиш метушливі пальці, що все крутили олівець. Подеколи він починав важко дихати, ніби старий дід. Утім, більшу частину часу його обличчя ледь вбирало повітря кімнати.