Незабаром світло свічок затанцювало, розлившись у темряві. Світлі гілки плюща стиснулися, освітлені жаби застрибали поміж її ніг, позолочені фрукти на мить блиснули серед листя. Пробуджений від сну, сад звеличувався й розширювався, метелики літали довкруж, нагадуючи сновид. Врешті, стара, ще той знавець грядок, запримітила єдиний видимий знак, який не вдавалося вловити в саду: гіацинт ще розрізав пітьму, хоча стебло його надламане... Отже, це таки правда: щось сталося. Вони повернулись, запалили світло в усьому будинку і провели решту ночі в очікуванні.
Лише троє дітей глибоко спали.
Справжній вік дівчини потроху вертався до неї. Вона тепер не жила лише поглядами, скерованими в темряву. Проте решта, які нічого не бачили, поводили себе схвильовано й пильнували. І оскільки зрушення, що відбулися в родині, були лише крихким наслідком уважного піклування й кількох обманів, усе це розлетілося, аби бути наново зібраним майже від початку: бабуся, яка знову почала ображатися, втомлені батько й мати, нестерпні діти, — увесь будинок, здавалося, чекав на те, що бриз благодаті налетить на їх стіл після вечері. І таке, можливо, станеться ще однієї травневої ночі.
Злочин учителя математики
Коли чоловік видерся на найвищий пагорб, у місті, що розкинулося внизу, задзвонили в дзвони. Були помітні лише абияк розкидані дахи будинків. І височіло єдине дерево на пологому схилі. Чоловік стояв, тримаючи в руках важкий мішок.
Він кинув короткий погляд донизу. Невеличкі постаті католиків поволі заходили до церкви, і чоловік намагався вслухатися в різні дитячі голоси, що розсипалися площею. Проте незважаючи на чистоту ясного ранку голоси ледь сягали плоскогір’я. Чоловік бачив річку, яка згори видавалась нерухомою, і думав: що ж, неділя. Здалеку було видно найвищу гору зі скелястими сухими схилами. Було доволі тепло, але чоловік лише щільніше закутався в куртку. Врешті, він обережно опустив мішок на підлогу. Зняв окуляри, напевно, щоб легше було дихати, адже, тримаючи їх у руці, він справді дихав набагато глибше. Світло вдарило в скельця, які послали яскравий сигнал у відповідь. Без окулярів його очі засвітилися і здавалися майже молодими, незнайомими. Він знову почепив окуляри, перетворившись на чоловіка середнього віку, і знову схопив мішок, задумливо зважуючи його, ніби то камінь. Примружився, намагаючись розгледіти напрямок річки, і нахилив голову, аби краще чути хоча б якийсь шум: річковий потік зупинився, і лише найсильніший вигук на мить сягнув вершини — так, він був зовсім самотнім. Прохолодне повітря аж ніяк не гостинне до нього... того, хто проживав у найспекотнішому з міст. Єдине дерево на рівнині обтрушувало гілки. Він дивився на нього. Вигравав час. Доки врешті не виявив, що більше не було чого чекати.
Однак він усе ще чекав. Окуляри таки заважали йому, бо він знову зняв їх, глибоко вдихнув і поклав до кишені.
Потім відкрив мішок і деякий час дивився в нього. Протягнув туди свою худу руку і витягнув звідти мертвого собаку. Усім єством зосередився на руці, а очі міцно заплющив. Коли розплющив, повітря здавалося ще чистішим і веселі дзвони знову залунали, закликаючи вірян до каяття.
Незнайомий собака назовні.
Тоді чоловік розмірено почав працювати. Він узяв скорцюрблого чорного пса й поклав на схилі. Однак, ніби зробивши забагато рухів, знову начепив окуляри, сів поруч із собакою й поглянув довкруж.
З пагорба відкривався чудовий краєвид: на пустельне плоскогір’я; хоча чоловікові з цього не було жодної користі. Він зосереджено вдивлявся, адже, сидячи, уже не міг бачити містечка. Чоловік знову вдихнув. Понишпорив у сумці і витягнув звідти лопату. Замислився, яке місце обрати. Може, під деревом? Його вразила думка про те, що він поховає собаку під деревом. Але якби це був інший, справжній собака, він би справді поховав пса там, де той сам забажав би: у центрі плоскогір’я, щоб незрячим очам було видно сонце. Отож, враховуючи те, що незнайомий собака заміняв «іншого», він хотів би для довершеності цього процесу, аби цей пес отримав те, що отримав би й інший.
У голові чоловіка не було жодного сум’яття. Холодно оцінював себе й усе, що відбувалося, не чіпляючись за рятівну нитку. Незабаром через брак сумнівів він почав ретельно визначати середину місцини. Це було нелегко, бо єдине дерево росло осторонь, і, обравши його як уявний центр, симетрично розділив площину. З огляду на складнощі чоловік вирішив так: «Немає нагальної потреби в тому, щоб поховати в центрі, іншого я б теж поховав, скажімо, саме в тому місці, на якому б тоді стояв». Мова йшла про надання тому, що відбувалося, рис фатальності через випадок, це ознака явного втручання зовні — така сама, яка сталася з дітьми на площі і з католиками, які входили до церкви — мова йшла про перетворення цієї події на ту, яку було б найчіткіше видно з неба. Мова йшла про визнання себе і визнання того, що сталося, і про те, щоб не дати особистим безкарним відчуттям заволодіти думками.