Буйвіл
Що ж, таки весна. І лев лизнув гладеньку морду левиці. Дві біляві тварини. Жінка відвернулась від клітки, де лише теплий сморід нагадував про бійню, яку вона розраховувала побачити в зоопарку. Потім лев почав свавільну й виважену прогулянку, а левиця поволі розтяглася, витягнувши лапи й голову в позі сфінкса. «Але це любов, таки любов», — обурилася жінка, намагаючись порозумітися із власним гнівом, але була весна, і двоє левів були закохані. Тримаючи кулаки в кишенях пальта, вона озирнулася й побачила, що оточена клітками, ув’язнена серед замкнених кліток. Жінка пішла далі. Очима так сильно зосередилася на пошукові, що погляд іноді затуманювався, ніби уві сні, і в неї виникало враження, що приходить до тями в якійсь свіжій ямі. А от жирафа була незайманою, із нещодавно підрізаними кісками. По-дурному невинна, як щось велике, легке й безгрішне. Жінка в коричневому пальті відвела погляд, болючий, колючий. Не знайшовши — перед територією, що займала жирафа, а також перед безмовною безкрилою пташкою — не знайшовши всередині себе найгіршого осередка болю, найболючіше місце, втілення ненависті, вона вирушила до зоопарку, аби відчути біль. Але не перед жирафою, що більше нагадувала пейзаж, ніж сутність. Не перед тим м’ясом, що відволікалося на висоту і віддаленість, якими була майже зелена жирафа. Вона шукала інших тварин, прагнучи навчитися в них ненависті. Бегемот, вологий бегемот. Пухкий м’ясний рулет, кругле, мовчазне м’ясо, яке очікувало на інше пухке й мовчазне м’ясо. Ні. Була якась смиренна любов в утримуванні самого м’яса, таке солодке мучеництво в нездатності осягнути усе.
Але таки була весна і, стискаючи кулак у кишені пальта, вона б повбивала тих мавп, які літали кліткою, тих щасливих, немов трава, мавп, які м’яко перестрибували з дерева на дерево: одну мавпу з її відстороненим поглядом, сповненим любові, та іншу мавпу, яка годувалася в першої, аж прицмокуючи. Вона б повбивала їх п’ятнадцятьма кулями: жінка стисла зуби аж до болю. Оголеність мавп. Світ, який не відчував через свою оголеність небезпеки. Вона б убила мавпячу оголеність. Мавпа також розглядала її, тримаючись за решітки хирлявими лапами, розведеними в обіймах-розп’яттях, з оголеними грудьми, виставленими напозір без будь-яких гордощів. Але вона б стріляла не в груди, стріляла б поміж очей мавпи, поміж тих самих очей, які дивилися на неї, геть не кліпаючи. Раптом жінка відвернула обличчя: річ у тому, що в очах у мавпи побачила, як зіницю накрив желеподібний білий серпанок, в очах — солодкий біль; це була стара мавпа, — жінка відвернула обличчя, стискаючи поміж зубів відчуття, за яким вона не збиралася іти, вона пришвидшила кроки, іноді все ще вражено повертаючись до мавпи зі щирими обіймами: та все дивилася перед собою. «О ні, тільки не це», — подумала жінка. Тікаючи звідти, промовила: «Боже, навчи мене лише ненавидіти».
«Я ненавиджу тебе», — сказала вона чоловікові, єдиний злочин якого полягав у тому, що він не кохав її. «Я ненавиджу тебе», — сказала вона поспіхом. Але навіть не знала, як це робиться. Як копати землю, доки не докопаєш до чорної води, як можна прорвати тверду поверхню й ніколи не докопати до себе? Вона ходила зоопарком серед матерів і дітей. Та слон витримував власну вагу. Весь слон, наділений нищівними лапами. Але він не знищував. Це сила, яка викликає захват і перетворює слона на циркову забавку для дітей. Очі зі старечою добротою впіймані в успадкований величезний шмат м’яса. Східний слон. А ще східна весна й усе, що народилося в ній, усе, що пливло за течією.
Тоді жінка підійшла до верблюда. Верблюд був кошлатий, горбатий і жував щось, захоплений цим процесом. Вона відчула себе слабкою і втомленою, уже два дні ледве їла. Великі запилені вії над очима верблюда випромінювали терпіння, відпрацьоване внутрішніми уміннями. Терпіння, терпіння, терпіння, лише його вона відчувала у весняному вітрі. Сльози наповнили очі жінки, сльози, які не витікали з них, впіймані в терпіння успадкованої плоті. Лише запах верблюжого пилу відрізнявся від того, чого вона потребувала: чиста ненависть, не сльози. Вона підійшла до решіток огорожі, вдихнула пил того старого килима, у який стікала сірувата кров, задоволення пробігло її спиною, від чого їй зробилося зле, але не настільки зле, як вона хотіла, вона прийшла не заради цього. У шлунку, що стискався від голоду, вчувала бажання вбивати. Але ж не кудлатого верблюда. «О Боже, хто ж буде мені парою в цьому світі?».
Отже, вона була сам на сам зі своєю жорстокістю. У маленькому зоопарковому містечку розваг розмірено стояла в черзі закоханих і чекала на свою чергу на американські гірки.