1. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.
2. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб.
3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.
Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).
4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.
У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.
1. В коментованій статті визначаються наслідки відмови наречених від шлюбу. Вказана норма зазнала певних змін. Законом України від 22.12. 2006 р. № 524-У «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» було змінено назву ст. 31 СК України та виключено з неї частину першу та другу. В первісному варіанті коментована стаття мала назву «Заручини» і закріплювала загальне правило, що заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб. У зв'язку з тим, що в СК України було внесено новий термін — «наречені», поняття «заручені особи» було виключено. На жаль, одночасно було виключено і норму про те, що подача заяви про реєстрацію шлюбу не створює обов'язку вступу в шлюб. Така норма не була б зайвою в сімейному законі. Вона могла би стати деталізацією ч. 1 ст. 51 Конституції, в якій закріплено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.
2. В коментованій статті визначаються два види наслідків відмови наречених від шлюбу: а) відшкодування затрат, понесених у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля; б) повернення шлюбних дарунків. Треба підкреслити, що вказані наслідки не є засобом покарання особи, яка за тих чи інших підстав змінила своє рішення і не бажає вступати у шлюб. Відмова від укладення шлюбу не може тягнути виникнення будь-якої відповідальності, а саме виплати штрафів, втрати завдатку тощо.
Можна зазначити, що повна відсутність майнових санкцій за відмову від шлюбу в історичному плані існувала не завжди. Можна навіть сказати, що такий підхід затверджувався в правовій свідомості людей з великими труднощами і дуже повільно. В прадавні часи, навпаки, звичай встановлювати певні майнові санкції за відмову від шлюбу був типовим, а не виключним явищем. Відомо, що в історії існували тривалі періоди, коли за відмову від шлюбу наставала відповідна майнова відповідальність. В Римі зокрема це могла бути втрата суми завдатку (якщо від шлюбу відмовлявся наречений чи його батько) або, навпаки, сплата кратної суми завдатку (якщо відмовлялася наречена або її батько).
Своєрідно вирішувалося питання про відповідальність сторін за відмову від шлюбу у українців. Перший в історії Кодекс українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ»(1743 р.) містив спеціальний Артикул з Глави 10 — «О сговоре в супружество с зарукою и о задатке между женихом и невестою». В п. 1 цього Артикулу було закріплене загальне правило про те, що дошлюбні договори не мають забезпечуватися неустойкою тому, що шлюб може бути укладений лише за умови вільної згоди сторін: «Сговор о супружестве без заруки бьіть имеет. К сговорам о супружестве никакие заклади и заручньїе штрафи прилагаться не имеют… ибо супружество свободно бьіть должно». Таким чином сторонам заборонялось брати майно або гроші як заклад для забезпечення майбутнього шлюбу, вимагати виплати певних штрафів в разі відмови від його укладання. Втім, пункт 2 цього ж Артикулу вказує, що «…дар свадебный, который задатком между женихом и невестою называется и бывает прежде брака, удвоє возвращать имеет тот, кто бы к разорванию начатого супружества причину дал…». Таким чином, не можна сказати, що відповідно до «Прав…» розрив заручин взагалі залишав безвідповідальною сторону, яка «к разорванию начатого супружества причину дала». До такої сторони застосовувалися певні матеріальні санкції. Тут використовувалася конструкція завдатку, предметом якої виступав «дар свадебный». Важливим також є те, що така санкція застосовувалась тільки в разі винної поведінки сторони. Це випливає з того, що Артикул 3 містив спеціальне правило відносно особи, яка порушувала умови заручин не з власної вини. До таких осіб правило про повернення шлюбного дару у подвійному розмірі (завдатка) не поширювалося.