А люди. Вони злі. Вони ні копієчки не подарують... І скільки подорожував — усе більше розчаровувався у ставленні... Проте у різних країнах завдяки імені його приймали за свого. В Іспанії, коли намагався пояснити, що він — українець до кінчиків пальців, йому доводили, що він — чистий іспанець. Італійці «загарбали» історію його життя на свій маневр, а угорці завдяки вимові вважали Меріема рідним братом та пропонували залишитись... Та де б не був Мар’ян, ніде йому не подобалось повною мірою, бо тягнуло додому, до рідного коріння...
Його ображали, його ігнорували, його врешті-решт ганьбили, а він не міг зникнути з рідного куточка.
Дримба тихо плакала у його самотніх руках...
— Ой, задримбай сі, чоловіче добрий! Та й так, щоб аж серце калатало!
— Хто тут? — озвався Меріен і сполохано оглянув місцину.
На галявині нікого не було. Найменше він хотів би з кимсь розмовляти, бо самотність — то було його друге «я». А ще з дівчиною, що її голос звучав нізвідкіля. «А най її шляк трафив, — подумав, — ліпше мавка, ніж та жінка...»
— Гей, вуйку Меріем! — і знову ані чичирк.
— Хто тут є? Покажися! — і, перехрестившись, спокійно підійшов до потічка, що бив з-під каменю.
— Ти не бачиш мене? Я — невидима? Послухай уважно і ти почуєш мене....
Дивний спів розлився навколо, ніби хтось зачепив ніжні струни арфи..
— Я чую тебе... І най то буде нефайно звучати, але твоя музика ліпша за мою...
— А, най би ти був здоровий! Подивися у джерельце, там ти побачиш моє відображення.
Меріен глянув у воду і мало не зомлів. Поруч стояла чорнява дівчина, просто красунею була, підперезана червоною крайкою з червоним намистом, у різнобарвній вишиванці, що закривала пів довгого стану красуні.
— Я мавка, Мар’янчику. Колись я була дівчиною, та кохання згубило мене. Тепер мене можеш бачити тільки ти.
— Але чому лише я? Невже ніхто більше не чує твого голосу?
— Чому ні? Сліпий Михайло чує мій спів, а глухий Василь бачить моє відображення. Та про це нікому не кажуть, бо інші люди з такими диваками не спілкуються.
— А як тебе звати, царівно?
— Квітаною за життя мати нарекла, а як втопилася я, то всі духи мавкою зовуть. Я одна тут така молода.
— Дівчино мила. Чи ти з розуму зійшла, чи здуріла? Та де такій молодій, красивій коліті прийшло сі в голову топитися? Таж ти в розквіті сил пішла з життя, і я не годен допетрати, як то сі стало?
— Ой, Мар’яне — Мар’янчику, чорний жупанчику. Мені так файно з тобою. Та цю таємницю ніхто не повинен розкрити...
І вона зникла, а разом з нею — і спів, божественний спів, що лунав, здавалось, із глибини лісу. Меріен грав на дримбі, дримбував думки свої та й не міг ніяк допетрати — що се було... Чи казка, чи приказка, а чи, може, Божа ласка?
Вечоріло. Треба було готувати вечерю, а додому шлях довгий... І як то воно сі буде? Аж страшно стало Меріему, та він перехрестився і сам себе втямив: «Допоки Квітка з ним — йому нічого не загрожує».
І як ті жінки лишень поводяться? Жах та й годі. Вперше за багато років подумав про жіночу долю і красу.
Коли місяць спустився додолу ген до обрію отих ялиць, що здіймались над полониною — тоді, скінчивши вечеряти, узяв до рук голку з барвистими нитками. Ой, най би то не з ним сі трапило! Почав вишивати рушник, згадалася пісня «Рідна мати моя», і сльози градом покотилися по його щоках, адже мама його тепер жила на східній Україні, рахувала копійки пенсії, та не знала, що її син живий. Колись давно, коли вона жила ще в цьому селищі, він пішов на полювання та й не повернувся. Шукали п’ять діб, а його все не було та не було. Щоб так не боліло за рідною кровиночкою, полетіла у Харків. Забула про рідне коріння, закарбувала рубець на серці та й почала нове життя. А синочок весь цей час бачив її муки, та якась сила всередині нього кричала: «Не сіпайся! Маєш бути самітником. І щоби люди не впізнали тебе» У селищі за рік з’явився новий легінь, красивий, чорнобровий, з довгими вусами та чорними очима, загартований та витривалий. І зовсім не той Мар’янко, що мама охрестила, а тато сі бавив у колисці, промовляючи: «Ех, Мар’яне — Мар’яне. Йорий ти будеш кльоц.» Батько йшов у далеку дорогу, та й не повернувся. Знайшли його у бурхливому потоці, відспівали у церкві і попрощалися, як то сі належало. Але то було у минулому житті. Зараз він — Меріен. Прийшов з далекого села, майже не розповідаючи про себе нічого. Хто щось про нього знав, хто «доплітав» свою версію його життя, хто боявся самітника, хто шкодував. Але колективна ненависть об’їдала його єство, сочилася тисячами докорів і проклять.