— Мар’янчику, серце моє. Все зроблю для тебе. От зараз хліб допечу, поможу твоїй мамі по хаті порати та й узнаю.
Закінчила Оксанка роботу і ген — побігла. Тільки її й бачили. До баби Олі — в сусіднє село.
Порфирія як заплаче!
— Йой, ненечко, що з Вами?
— Синочку, я така рада, що ти щасливий. Он і невісточка в хаті і порає, і варить, і смажить, і до роботи вдатна, і до танців, і тобі посміхнеться. Щаслива і я синку коло тебе А ше ти ото мольфарство своє кинув. Най Бог бороне, шо то за напасть, не від Бога то. Нарешті ти покаявся, сину!
— Матусю, та я сам радий. Коли маю таких двох файних жінок — Вас і Оксанцю. Щасливий сі буду, доки ви будете зі мною.
До хати забігла Ксеня, захекана і стривожена.
— Мар’янчику... Мар’янчику! Знаю я таку історію. Най Бог бороне і заступе! Йой, після неї найліпше до церкви сходити, бо чую я — великий гріх то таке мовити.
— Квіточко моя, зірочко. Розкажи! От і мати послухає.
— Мов, дитино, — озвалась Порфирія.
— Йой, та шоби ти мене більше квіткою не називав, чоловіче!
Серце йому побігло в п’ятки, бо потелепав сі, шо тут шось нечисто.
— Кажу тобі: гріх великий се розказувати, але якшо тобі тре воно.. Була така дівчина, чорноброва, карі очі... Йой, а красуня! І мала вона кльоца такого, шо аж гай шумів, такого прикрого. Любила, як ото я тебе люблю! А він, вражий син, її зрадив і сорому на все село наробив Та й та дівчинина з розпачу шубовс — і в бистру ріку. Насмерть... Квітаною звалась. Та не знайшли її, кажуть, мавкою зробилася. Ай, то воно тобі таке тре? Хай мене Господь простить, шо нині таке кажу!
— Ой сину, сину... Чує материнське серце, біда буде, як та історія вийде за межі нашого села. Бо то пригадую, як я ше дівувала, мені бабця розказувала, шо то таке було. Нефайна та історія.
— Не зважайте, мамо. І ти, Оксанцю. Дякую тобі, моя зірко, що світиш мені і грієш.
Та й почали мовити про звичні речі: господарство, худобу, ґаздинські хитрощі. Забули то жінки, а Мар’яну вночі не спиться. Прокинувся в холодному поту, бо бачив сон про мавку і кричить: «Квітко! Квіточко!..» Оксанця прокинулась коло нього та й собі взяла до душі, а він:
— Що ти, зірко, причепилася? Снилась мені галявина квітів. І ти посеред них — найгарніша. Спи!
— А ти? — і пригорнувся усім нагим тілом, солодко поцілувавши.
— А я? Пройдуся я. Нині файна ніч.
— Ой не ходи, Грицю, та й на... Най тебе Бог благословить.. Тільки недовго, бо я ж буду сі переживати.
— Добре, зірко Ксеню, на п’ять хвильок, і усьо.
Ніч розмаїлася на зірки, накидала їх як кропу на свіжу картопельку — пахнуть весною їх сріблясті кутики. А нині ж літо.
Ех, задримбав Мар’ян та все на ліс дивиться. Чи не чути де тої пісні? Аж ось дочекався він мавки. Прийшла Квітана, а він вже й бачить і чує її водночас.
— То що, сильний мольфаре, кажуть, будеш женитися?
— Йой, все тобі цікаво. Певно так, але... Зачарувала ти мене, що негоден сі жити без тебе. І жінка мені не жінка, бо Квіткою її зову.
— А ти, Мар’янчику, сам винен, бо не маю я чарів сильніших за тебе, ти сам стежкою хибною пішов.
— Як то ми тепер будем, Квітко? То ж не можна вночі бачитись, а вдень із жінкою ґаздувати.
— Ой, мольфарчику. Я тобі скажу таке: втомилась моя душа тут коротати вічність. Якби ти мені поміг — згасла б твоя любов і пристрасть твоя, а я перетворилася б на птаху і летіла б до небес. Мо’, Господь Всевидящий пробачив би мене і взяв до себе.
— А що я зроблю, квіточко? Я вже не мольфар.
— Та хіба тобі тєжко, Мар’янчику? Нині четвер, а в суботу ніч на Івана Купала, і якщо не встигнеш — буду мавкою ще півсотні років. Йой, це так важко.
— Квітано, Квітано... Занапастила ти себе колись та й мене ото тепер із собою. Знаю я твою історію. Піду подумаю, а до наступної ночі скажу.
— Добре, мольфарчику. Чекатиму твоїх очей.
Сон прийшов за півмиті та неспокійний, нудний, прискіпливий. День наступний туманом здавався, бо Мар’ян лише ходив та слухав жінок, а думав про Квітку.
Ночі він дочекався із зусиллям, важко, ніби тягар опустили на плечі, а руки скували в кайдани і ще прихопили й серце, щоб сі не вирішувало.
— Вговорила ти мене, Квітко, — у тиші пролунав його голос, і крізь сутінки побачив Квітану. — Буду я твоїм, а бо ж навіки буду тут у стражданнях.
— Є один спосіб, — озвалась мавка. — Треба стрибнути через купальське вогнище, назбирати попелу, змішати його з деякими травами, і тоді ти станеш пташкою Чи згоден ти втопитися зі мною у цій вічності? Але трудно буде, йой, прости Господи...