— То є так. Але я заподію собі смерть, як не буду з тобою.
— Ой, Мар’янчику, пропаща твоя душа. Як полетиш зі мною, то двох проситимемо в Бога долі, а то вже важче.
— Та нічого! Дай мені краплину часу.
— У тебе є часу, доки сонце не сяде завтрашнього дня. Прощайся...
Ой, як нелегко було готуватися до полювання, на яке мав піти. Ой, як скрутно прощався він з коханою після того, як пострибали через багаття купальське. Як боляче прощався з матусею, що аж серце щемило, та знав, що зілля вже готове і дороги назад немає. Бо жде його інше життя. Мавка чекала його біля потічка. Він знову бачив лише її відображення. І чув лише голос...
— Не передумав, мольфарчику?
— Ні, Квітко. Хай вічність — та з тобою. Пий.
Дав зілля, випив сам. Та з розгону — шубовсть у воду... Річка, що текла коло лісу, забрала двох постатей.
А вранці люди знайшли два тіла, один — чоловік, а інша — молода дівчина, схоже, нетутешня. Як голосила Порфирія та вдовиця Оксана, а горя свого так і не залили... Попід їхніми вікнами і досі літають два голубки, воркуючи ніжно між собою і просячи у Бога долі, що так потрібна їм обом... А хто знає, мо’, десь і ви їх стрічали? То перекажіть, най заспівають у саду тої пісні, що фонізмом пронизаного жалю дримбає маленький Мар’янко і чекає, що татко почує його...
Частина друга
— Коли ти дивишся мені у вічі, то гой — цілий світ завмирає в тій миті. І зорі не милі тієї хвилі. І сонце сі не світит, шо най йому грець. А руки наче ватними стают, тілько грій їх у теплому сяйви твого серця, шо сі стука, наче той молоток.
— А коли маю твоє серце в своїх долонях — то ніби рай стає на землі. І квіти мені не квіти, коли маю поруч себе ту Квітку, що сяє мені своїм теплом із небес.
Мавка насторожено оглянулась і, жеби не видати себе, грішну та оманливу душу свою, що між світами загубилась, і тихо мовила, як відрізала, та з тою невловимою ніжністю, гой би любила си так, шо йой, не годна жити:
— Гой, лебідчику мій дорогий, як хочеться повернутись у той час та ту днину, коли щасливими були на землі. А у Бога просити щєстя так тежко.
— Ми ж щасливими були з тобов Квітано, гой так довго! Душі наші вже сім год по світу ходять, та все ніяк не найдут сі спокою.
Мар’ян і досі був закоханим у ту Мавку, що не давала спочинку ні днем, ні нощно, все світ показувала. Та й така ладна дівчина!
— Гой, молодчику мій, любчику мій... Та хіба ти думав, як топив мене в собі тою річкою, що згубила нас обох? Мої коси та твоя сорочка лише залишили сі в тетій воді, що гірською річкою вилася по долі твоїх рідних. А я, гой як давно тієї води не пробувала, як давно не літала у вітах тих мрій, що дарували на землі. Хоче моя душа спокою, а Пан Біг не прощає нам отого твого діяння — любови вічної, та не дає спокою нашим душам.
— Та шоби тая любов була пропала із твоєю долею, бодай ти вірна була мені довіку! Моє серце, що ні живе ні мертве бродить закутками твоєї душі, теї темної, що темніше глибин Чорного Черемошу. Так си кохав тебе, що ледве потоку душу не віддав, та схаменувся і в останню мить, коли плигав з душею твоєю ув воду... Молитву читав. «Отче Наш», та й побачив Бога Всевишнього, як Він простив мені наш гріх, си розплачую я нині за нього та й твої гріхи буду спокутувати.
— То ходім же на судний день, мій Соколе.
— Йо. Не можеш ти зі мною, моя квітко. На те воля не твоя.
Мавка чарівною прикидалась, а у серці — кинджал, що його у спину чоловіка впихнути хотіла, лиш би нагода си стрілась. На те відповіла Квітана медовим голосочком:
— Я чекатиму тебе, любчику мій. Хочу бути тя жінкою не тільки тут, лиш на небесах.
Квітана та Мар’ян вже сім літ витали між світами, і коли добігли тих сім щасливих для них років — мусив вирішувати Бог. Мавка вирішила не силувати Меріема, най подумає собі хлоп, з ким хоче бути — чи тут, з нею... Чи там, на Небесах, лише сам. То й невідомо було підступній спокусниці — куди Господь пошле. Йо, то було важко, йой, важко сі рішити. Та був ще один спосіб вимолити у Бога прощення. На Андрія, як дівки гадали, підкрастися до них ззаду та хапати тую, якої і тіло й душа — чисті, наче листок. Тікати, що є сили, манити її за собою. А тре було то сі вдіяти лиш в образі красивої пані в червоних коралях та з червоною запаскою. Та шоби вона свою душу занапастила замість Мавки. І тоді Мавка зможе перевтілитись у просту смертну дівку й померти в нормальний спосіб вкінці не свого дівування, а молодости своїх правнуків. Себто в глибокій старості, і душу свою у церкві та Лаврах почистити. Та то зробити не просто, йо, як не просто. Що розлюбила легіня Меріема Мавка, то й не думала, як то з ним сі втрапит, лише грала роль. А він — усім серцем кипів до теї вічної коханої. Що з нею облетів пів світу, бачив, все, чого в житті бракувало, перевертався у різні образи, дивився навіть до своєї сім’ї, коли то можна було на Різдво і на Провідну неділю. Навіть вербою навертався, що його жінка сина Мар’янчика била, жеби здоровий си був. Матусю кохану, що зістарилась йо на десять літ, то жей би ліпше не видив, як вона сі мучила без синочка, та й драму її життя лиш вивчав, та думки читав її грішні шось собі заподіяти. Знав синочок рідний, шо то він винен у стражданнях бідної Порфирії, шо лиш він має спокутувати перед Паном Богом той смертний гріх.