Весілля правили один день, у неділю, а що чоловік до гуцулів приїхав зо Львова, то й весілля за його традицією мало си стати. І про те люди не мовчали: як то гуцулка без убору народного, у простій сукенці. Та вона все відмахувалась, мовляв: аби щєстє було, та чоловік непитущий, дітоньки в здоровлі, та худоби, хозєйства файного. А весілля — то такеє. Навіть старій Порфирії не сказала, що знову під вінець си йде.
Та не так сталося, як гадалося. І щєстя, ніде не діти — не було його. Коли матусі Оксани дружечки заспівали:
Та мали їхати боярами до забави — упала молода з коня, та й так їй хижо сі зробило.
Люде казали: йой, нефайно то. Йой, помре молода згодом. Не вірила. Все злими язиками називала. А тепер згадала. І так страшно стало! Не за себе, за рідну кровиночку: хто ж на ноги поставить? Ще й дитиночку, що чула в собі, дівчинку, Ганнусеньку, так хотіла народити, хоч одним оком глянути на її яснії оченята...
А дитина у череві росла і з кожною секундою на пару годин. Уже і вісім з половиною місяців. Чи могла знати Оксана, що то чари Мавки? Клята Квітана все встроїла, щоб зжити зі світу Божого Оксану, най би йшла до свого чоловіка, мо’, вгамувала б його порив.
Чаклувала Мавка, заклинання читала, і не думала, що вік спасенною не буде. Та все дівчат чистих виглядала. Видно, не судилося.
Оксані стало зле, і вона закричала:
— Йой, людоньки добрі. Поможіть!
Прокинувся Максим, стривожився, до баби-повитухи направився, а бабця ніби знала — з ночі не спала, хоча в селі з породілль тільки одна — Ксеня, та й то — строк си став сім місяців. Йо, як здивувала си стара Килина, що дитина постаршала у череві за ніч. Покропила хату свяченою водою, розігнала сусідів, що на те дійство мусили дивитиси, та й порозв’язувала разом з бідним наляканим Мар’янчиком усі вузлики, щоб дитинка скорше на світ вийшла. Повідкривала всі хатні двері, навіть поставила до майбутньої колиски кота — най бавить народжену здорову дитину.
Йо, як молилася і баба, і Оксана! Так тєжко було, а речей до смерті так і не зготувала. Бо єк гуцулка ківна — то си вирішує, що Боженько може забрати і її, й дитинку, то готується про всяк випадок до смерти. Ті покривала, що баба просила у Максима, та горєча вода із сокирою, жеби пуповину різати — усе було в бабиних руках. Та забула вона, шо сокирою лиш хлопам народженим пуп си перерізають, та врекла дитину — дівчинку сильною бути. Єк народжувала породілля майже до світанку (чи то так здавалося) — то тєжко було. Прийшла мама Оксани, батько та вся родина, стали коло вікна і наперебій долю віщували дитинці: бо як хто скаже в ту мить, коли народжуватиме си, то така буде: чи багата, чи красива, чи щаслива. Йо. То було довго, та й такі муки мала Оксана, коли ледь жива народила здорову Ганнусеньку. І врекли їй щасливу долю, сильний дух та й ніхто не помітив, що дитина має 9 місяців. Тєжко було Оксані бабі дєкувати, та водою кропитися. Попросила вона священика, жеби підійшов. Мар’янчика відвели від нені, та він так плакав, ніби сам не свій. Максим був білий, немов смерть, а неня з батечком Оксани плакали й навперебій голосили.
Священик оголосив, що покаялася Ксеня, та й перехрестив її та дитинку.
Попрощалась із останніх сил із ріднею... Та й...
— Йой! Ксеню! Ні... Не помирай! — у напівсні Оксана побачила чоловіка Мар’яна.
— Я віддам себе заради тебе! Я вже й так одною ногов у пеклі, а тебе до себе прийняти си не можу...
— Мар’яне, мій Пане. Йо. Як тєжко мені си говорити. Та я ж тебе так хотіла любити. А ти! Пішов. Хотіла — за тобою, відвару напилась — відкачали. Бо казали — шо синочка маю. А тоді я нічого не пам’ятала і так довго тебе чекала. Мала смертельну тугу. За тобою, чоловіче, мій останній друже. Невже не бачиш мої страждання? Прийми до себе, вже ніч кінчається і світанок... забирає мою душу. Йду до тебе, коханий, не хочу, а мушу. Тільки ти не забарись і мене у світ тіней прийми. Бачив Бог, я була праведна: чиста до шлюбу, богобоязлива, до церкви ходила, тебе любила, синочка народила, їсти кожного дня варила, по хаті порала, любощами завморила тебе, мій Мар’яне. Прийми до себе, мій Пане. Господи Боженьку... Прийми свою рабу у Твоє царство. Най буде так, як нині сказала...