Выбрать главу

— Ні. Господи Всемогутній! Убий мене знову! Най ми в груди грім ударить, лиш хочу, щоб вона жила! Її одну кохаю, та клята Мавка мене зачарувала! І щоб довести то, візьми моє серце, я так хочу. Щоб Оксана була з синочком і леліяла його. Щоб став відомим дримбарем та по світу їздив, як я колись. Щоб зустрів дівку файну, щоб відгуляла весілля мати Оксана, бо я ж не зможу... Боженьку, поможи... Боже... Я вже й так си ногою в пеклі... Най би тілько Оксана воскресла.

Ангел з’явився поруч Оксани та й мовив:

— Воля Божа така: Він дає тобі вибір, Мар’яне: чи врятувати Оксану, чи занапастити Квітану, а чи може, сам бажаєш знову воскреснути, а Оксана піде до нього, бо бачить Всевишній, що ти щиро каєшся. Йо. Каюси, що аж не маю сили кричати по кичерах, дібровах та лісах, по річках гірських та потоках бистрих. Що то є за рай на землі, єк нема твоєї коханої коло тебе. Пекло, же вимірюється вічністю. Най Оксанка жиє, а Квітану прости... Прости її, Господи, вона є винною, але всі ми маємо помилки. Даруй їй шанс спастися, а забери мене, Боже!

Квітана з’явилась так швидко, ледь не встигли ще й си оком кліпнути:

— А йо, думав, легіне, мо’, я хочу спастися? Ні, то не файно буде. Я буду вічно дівувати з легінями!

— А най тобі буде добре, пропаща твоя душа, згинь, бо отримаєш від Господа Всемогутнього!

Квітана навіть бровою си не повела, забула про свої гадання андріївські та й зникла бавити нового легіня.

Ангел посміхнувся своєю чарівною посмішкою маленького хлопчика, такий милий, білосніжно-білий та й мовив:

Бог Вседержитель, Бог Святий Дух, Бог Отець, Бог Син. Нехай святиться ім’я Твоє!

Волею Господа Оксана залишилась жити. Бавила Мар’янка, видужала та й ростила крихітну Ганнусеньку. Максима тримала за чоловіка, жеби дітки мали батька, а вона — опору. Та серце до Мар’яна прикипіло. Чекала глибокої старости, щоб нарешті побути з Меріемом не трішечки — уже цілу вічність. Мар’ян у Бога був під боком — ніжився райським життям, бо Господь змилувався над покаяним. Квітана десь і досі бавить легінів, співає своїм кришталевим голосом десь високо в Карпатах та кидає відображення своє у Чорний Черемош. Кажуть, любиться з новим хлопом. Та Мар’янові то все одно. Чекає на свою милу, що колись задримбає йому в райськом саду теї пісні, що дівкою навчилась від свого праведного шлюбного любенького чоловіка, що зробив си таку помилку, яка коштувала життя. Та покаявся він, і Господь простив йому.

Може, й ви колись почуєте ту дримбу, то знайте: в устах маленького Мар’янчика — вся мудрість його батьків, котрі пройшли тернистий шлях людський, що він був повен любови, та зараз гріються сонцем десь там, на Небесах. То передайте дримбарю, що любов людська і любов Божа — всепоглинаюча, і тільки заради неї треба прожити таке довге життя.

ОДИНАК,

або

ОДНА СИЛА ВІРИ

У надійному чорному лісі, такому чорному, що ніяка людська рука не проб’є тієї чорноти, мешкав легінь. Високий, статний, він мав чорне волосся та карі очі, що вкрапляли в себе золоті присмаки сонця. Сонце ж у тій місцині рідко заглядало у шибку невеликої хатини, де жив одинак. А що жив сам — про те свідчило все, що оточувало його: своїм виглядом благали про прання занавіски, немиті вікна, бур’ян на подвір’ї та неметена хата — усе казало нечастому перехожому про самотність юнака. Хлопець мешкав тут ось уже третій рік. За духом самітник, а за вірою — монах, він вів аскетичний спосіб життя. А що з дитинства виховувався в монастирі, бо був сиротою — то і штиб життя обрав такий самий. Зрідка, раз на кілька місяців, зустрічав у лісі людей, увесь час молився за них та просив у Бога помочі. Заробляв собі сам, як-то кажуть, на хліб насущний. З іншого боку маленької хатини, котру сам збудував з дерева, тримав невеликий город. Лише на перший погляд здавалося, що садиба недоглянута — все було чітко розмежоване у крихітному господарстві Андрія.

Мати охрестила Андрійчиком та й померла, не почувши отого першого «Мамо!». У монастирі братом кликали, та й забув би до цього часу, хто він, коли народився і де, коли б не пашпорт, що його акуратно зберігав у єдиній шафі, яку разом зі столом, стільчиками та ліжком отримав у подарунок від монастиря. Монахи побачили ту Божу іскру в очах Андрійчика і відпустили його на волю — молитися. Сам достеменно не пам’ятав, куди післала його доленька — чи то на терени Західної України, чи то вже була Білорусія — пограниччя було близько, він то нюхом чув. А що бачити було бардзо важко навіть дниною, бо ліс був темний — то й не відав, скільки часу пройшло від того дня, коли покинув монастир.