Він мав собі розпорядок: робота — дім — прогулянка — робота-дім. Працював із деревом, вирізьблював різноманітні візерунки, виготовляв кухлі, декоративні прикраси, але використовував матеріалу якомога менше — оскільки вважав, що все, що не є у лісі — живе, і брати потрібно стільки, скільки велів сам Господь Бог, тому столів і стільчиків не виробляв. Харчувався картоплею, буряком, морквинами та мав трійко курей, то і яйцями міг похвалитись. А коли, бува, заночує хтось у нього — то діставав квашені чи солоні огірочки власного виробництва, а чи перчик, смачнючий салат у слоїках — коли то було взимку. Або ж назбирає подорожньому суничок чи ягоди якої свіжої, зробить сік, та такий знає рецепт, що смачнішого годі й шукати. Зрозуміло, що м’яса не їв, бо вважав, що всяке живе треба поважати — навчили того в монастирі. О шостій ранку, як і годилося, прокидався, молився, порався по маленькому господарству, йшов у ліс «на роботу», дорогою снідав тим, що прихопив із собою. Взимку, коли було холодніше, брав старезний жупан, шапку, вкутувався тепліше — і гайда шукати роботи. Чи вдома працює, коло печі пригріється, песика до себе притулить і файно йому, добре, коли пісні виводить — церковні чи, може, народні. А песик, що Бровком його нарік, підвиває.
Так і живе самітник, обід та вечерю сам собі подає, а як нездужає — береться до роботи, і все само собою проходить. Але от одного разу занедужав — певно, якийсь бронхіт — то так гавкав, як ото собака під дверима, мусив лежати і думав, що кінець йому прийде... Та Бог послав до нього гостя, доброго чоловіка, той і лікаря місцевого привів, знахаря, який вилікував Андрія.
З песиком чоловік не почуватися самотнім, а щемлива історія зустрічі з Бровком була досить простою: цуценя саме знайшлося в темному лісі. Мав порізану лапку, Андрій змилостивився, вилікував собачку та й прив’язався до нього. Песик собі полював на мілку птичку чи яку звірину, Андрійко дивився на це крізь пальці: то була тварина, а вона має право харчуватися тим, що їй дає Господь. Деколи на великі свята отримував листи з монастиря, в яких монахи розповідали про своє житіє. Передавали вітання, просили повернутися, але ж — ні. Не відписував, хоча адресу знав. Та й хто не знає скиту, що біля джерела святої Анни? Кажуть, хто покупається у тому джерелі — завжди здоровий буде. І вода в ньому завжди зимна. Та така, що аж дрижаки беруть, і завжди однієї температури — два градуси. Були сміливці, які навіть узимку купались. І Андрій був серед них та чув таке: що коли людина буде йти до джерела і послизнеться — значить, вона дуже грішна, а як ітиме спокійно — праведна і живе, як велів Господь. Та то лише приказки, бо добре знав чоловік:
треба вірити лише Господу, а зовсім не людям — плещуть язиками ото, ні толку від них, ні користі немає.
Місяць світив прямо в обличчя Андрію. Рання весна стукала до вікна, та воно було зачинене. Самітник говорив із псом, а Бровко слухав і підвивав, чуючи сум Андрієвий.
— Ой, Бровку! Знав би ти, як хочеться скупатися в цьому Божому джерелі, а яка там вода! Блакитна з домішками глини, пахне свободою і Божою ласкою. Хочу повернутись, та відчуваю, що Господь у цьому темному лісі готує мені дар, та такий, що як відмовлюсь — то все життя жалкувати буду.
— Гав, — відповів Бровко, ніби розуміючи господаря.
— Ех, не був би ти псом, зробився б моїм другом. Щось зимно мені. А весна ж тепла мала бути. Відчуваю я, що щось цієї ночі буде.
Йшов дощ і земля просотувалась краплинами людських печалей та Божих благословень. Андрій, як завжди, помолився та ліг спати. А що дощ не закінчувався, то й не міг заснути. Ще й, як на зло, пес скавулів, ніби нило йому собаче серце. Блискавка вдарила по розжареному небу — раз, другий, вона була близькою. І от, через старе вікно він почув її тривожне вогняне дихання. Тривога охопила тіло, а язик автоматично почав молитися.
— Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя...
Спалах!... І блискавка вже була в його хаті, палила все. Один момент — і вона влучила йому у груди.
Нічого не пам’ятав з тієї миті, бачив тілько, як душа вийшла з тіла і закружляла над будинком, невидима і невагома, бачив свій монастир, улюблене джерело і летів увись, до Господа. Відчував дивне тепло, яке заворожувало, присипляло. Ніби сонний, чув ту гіркоту свого польоту і розумів, що це — кінець. Та раптом відчув тяжкий поштовх і влетів, немов та блискавка, назад у своє тіло. Прокинувся, і почув, що та сила, що дала блискавка, розтікається по всьому тілу. Горів від жару, марив днів з чотири, точно не пам’ятав. Аж песик відчув, що з господарем неладно, та й побіг у село, що було за кілька кілометрів від лісу. Радше, не село, а хутір, де жило лише трійко селян — три самітники. Бровко потягнув одного з них до хати Андрія і він заходився рятувати бідолашного. Звернувся до свого односельця, і разом на ношах принесли Андрія на хутір, а вже звідти на возі доправили його в районний центр — допоміг третій селянин, котрий мав коні.