— Дякую! Ой, — і Наталка перестала голосити. — А що це за квіти такі красиві? Хтось подарував?
— Так. Знайомий. — Слава зніяковіла. — Іди вже.
— А-а-а! Петро! Я так і знала! Коли весілля?
— Та яке весілля! Про що ти? Ми тільки почали зустрічатися, і я навіть не знаю,чи він мені подобається...
— Ух, цікаво як. Розкажеш? — здавалось, Ната вже потроху забувала про своє горе.
— Звичайно, тільки це моя таємниця. Не розкажеш нікому — і я мовчатиму про тебе.
— Добре. Я прийду десь о шостій, твоїх ще не буде з роботи?
— Мама звільняється з магазину о сьомій, а тато поїхав у місто докупити деяких будматеріалів, будемо хату латати та ремонт робити. Євро. Хіба вдома сестра молодша, але їй чотирнадцять років, і вона в таких справах не знається. Приходь.
— Добре, дякую тобі. Ти така добра... Йду, певно, розберусь у собі. До зустрічі!
— Бувай. І не плач! Запам’ятай, ніхто не вартий твого суму.
І дівчата розійшлися.
«Так от який він, цей козлик — художник, щоб йому! От я тобі покажу, як дівчат зваблювати! Я тобі ті самі кругленькі розмалюю. Будеш, як пасхальний заєць, з крашанками ходити!»
Дівчина мала непоганий мобільний. Назбирала із останніх стипендій. От якраз зараз він і задзвонив.
— Алло. Кохана? Я так скучив за тобою. Ми ж майже цілий день не бачились. Коли зустрінемось?
«Він мене ще більше дістав», — подумала, а вголос промовила:
— Приходь до мене зараз, пообідаємо.
— Вже лечу-у-у!
«Тьху ти, який він противний, а голос! Ех, точно не моє. Та — хай йому, вже як буде, так буде».
Обід виявився ще неспокійнішим за ранок. Він приніс у слоїчку маминого борщу і всіляку смакоту: ковбаски, картопельку, молочко кисле. От не хлопець, а чудо в пір’ях! Таке враження, ніби Славця із мамою не готували. Він змінився, як почав із Святославою зустрічатись, став увічливіший і почав навіть книжки читати.
«Хоча останнє — то так, для понтів», — подумала про Петрусеві вихваляння дівчина.
Поїли, вона подякувала за частування. Від молока відмовилась,мовляв, її черга тепер виставляти: нехай не віскі, а чай з печивом. Почаювали, навіть не встигли зі столу прибрати, аж тут йому як голову знесло, почав палко цілувати дівчину. Славці спочатку цей напір не сподобався, а потім вона піддалась солодким губам хлопця, що пахли печивом і спокоєм, їй стало так добре. Хвилини поцілунків мчались непомітно, ніби хто перемикнув час і потягнув за годинникову стрілку. Вже і за десять шоста. А може, хто справді пришвидшив час? Кому це було вигідно? Цікаво...
Славця загадала, що має прийти та дурепа Наталя. Чого дурненька? Бо втікала б від того Максима, а вона... Слава зупинила себе на думці і вмліла: Максим! Як від нього можна втекти?
— Петю, тобі вже пора, — як відрізала. — Зустрінемось завтра.
— Будь здорова, моя кохана. Я дзвонитиму тобі кожні дві години. Хочу знати все-все, що з тобою пов’язано!
— Йди вже, дон Жуане!
— А ми побачимося завтра?
— Так, так. Йди!
— Дай я тебе востаннє поцілую!
Прийшла Наталя, і Слава впевнила її в тому, що Максим не вартий цноти дівчини та й ніхто не вартий. Лише достойний. Наталка змовчала про те, що ця перша ніч мала бути сьогодні. І була настроєна рішуче. Славця відпустила дівчину, на п’ять років молодшу за себе, та зробила це із тяжким серцем. Розмова була підозріло лаконічною, та нехай уже як собі знає. Що зробиш — життя складне, нічого не вдієш. Згодом все відбувалось за простою схемою, як завжди: батьки, домашня робота, вечеря, молитва, сон.
На ранок усе село гуділо. Всі вже знали, що Наталка тепер блудниця, дівчина, що піддалася спокусі. Ната ледь стояла, хиталася. Її батьки прийшли забрати свою нещасну заблукалу дитину. Все було б нічого, та хтось почув розмову Наталі і Слави й побіг чекати ночі, щоб пересвідчитись на власні вуха, що перший раз відбудеться.
— Я не хотіла! Правда! Я не винна... Чому ви мені не вірите?
— Невинна? — лунало десь із далини, — винна, винна!
Згодом після декількох тижнів спочинку Наталя розповіла Славі про цей разок, як казав Максим. Ніякого мольберта, ані романтики. Він просто увімкнув синтезатор і під невмілий супровід заспівав їй пісню, де грубо натякав, що хоче її вже і тепер. Що грав непогано, бо паралельно із фортепіано ще вмів і «бринькати» на шестиструнці, то так припав їй до серця, що незчулась, як попливла. Коли почала опиратись — він поцілував. Раз, удруге... Світ захитався, їй стало млосно, вона почала розтавати... Максим спершу обережно, ніжно, але все рішучіше почав знімати з неї одяг, після чого зовсім не ніжно, навіть грубо оволодів нею. Усе було просто, не романтично і ... боляче. Вранці хлопець навіть не поцікавився, як вона себе почуває.