У лікарні Андрій пробув довгих десять днів. Лікарі боротися за його життя не поспішали — хто ж вам без грошей зараз лікуватиме — проте і вмирати не давали, тримали між життям та смертю. Селяни знайшли листи з монастиря та паспорт Андрія. Зателефонували у скит, і за півдня з’явився монах-настоятель, який оплатив перебування Андрія в лікарні.
Видужавши, одинак віддячив монаху та селянам, повіддавав усе нехитре нажите своє майно: кілька різьблених речей, декілька слоїків із салатами та десяток яєць, що тримав на чорний день. А що різьблення цінувалося у тій місцині — селянин, що допоміг самітнику, продав його та отримав добрих півтисячі за те своє піклування.
Монах повернувся до скиту, перед тим попрохавши, щоб Андрій пішов з ним, та не судилося самітнику знову відвідати рідні місця.
Повернувся додому Андрійко дуже схудлим. Почув, що має якусь дивну силу — одним поглядом міг пересувати речі в кімнаті — звісно, стола переміщувати не міг, лише столові прибори: ложки, виделки, а ще розказував майбутнє своїм випадковим гостям і вмів погоду замовляти. Одного разу, коли в нього залишилася на нічліг сім’я — тато, мама та маленька красуня-донечка — вони подарували йому люстерко і, посміхнувшись, зникли в лісі.
Господь Бог, певне, насміхався з Андрія. Бо коли він подивися у люстерко, то мало не зомлів — усі бачать його зовсім не чоловіком у розквіті сил, бо вже мав за сорок, а юнаком років 19. Мав довгу бороду і ледь помітну сивину, а в люстерці виглядав поголеним, підтягнутим. Та ще й у хорошому вбранні.
Спочатку думав, може, то йому ввижається. Пройшов із двадцять кілометрів до церкви і там зайшов до батюшки, пригубив свяченої водички із срібного кухля і глянув на своє відображення. Нічого не змінилося. Згодом туристи вже знали, що є такий юнак Андрій, котрий бачить майбутнє, і частенько навідувались до нього. Одинак не брав грошей за свій дар, лише просив принести будь-що — краєчок хліба чи кухоль свяченої води, щоб він міг поділитися з Богом і подякувати Йому за свій дар. Люди віддячувалися файно: деякі давали гроші, дехто — одяг, інші ділилися їжею.
Одного дня до його старої хати постукала дівчина. Красива, білокоса, з зеленими очима, та й така на вроду, що жодної такої Андрій не бачив, скільки живе. Попросила переночувати, а вночі прийшла до нього та й каже: буду я, юначе, з тебе чоловіка робити, бо чула я, що досі хлопцем залишаєшся.
— Ой, жінко, не знаю я твого імені, але чую, що зле ти кажеш.
— Андріаною зовусь, на західний маневр. А то гріх, Андрію, що дівчину, ще й з таким близьким ім’ям, від себе відштовхуєш. Бог тобі суддя.
— Зачекай. Ти красуня, але мені треба подумати, помолитися. Та й не молодий я вже, щоб ламати обітницю.
— Та ти не смійся з мене, хто ж обітницю дає в такому ранньому віці. Ой, не вірю тобі, самітнику!
Андрій зніяковів та все ж прийшов уночі до красуні. Обійняв, поцілував та й поруч умостився.
— Не годиться, — каже, — чоловікові одразу ночувати впритул із жінкою, треба трішки почекати. Залишайся, якщо не поспішаєш і не боїшся.
— А чого ж тебе боятися, — і пригорнулася до нього, накрилася ковдрою, та й помолилися на ніч.
— Знаєш, Андрійчику, як довго я чекала тебе? Певно, все життя. І не жінка ще, лише буду нею з твоєю любов’ю, турботою і поміччю.
— Гріх,Андріанко отак, неодруженим, спати. Не по-людськи се.
— А по-людськи лежати з дівчиною в ліжку навіть не зарученому?
— Ой, вплутала ти мене, дівко, тепер довіку плутаним буду.
І заснув. Устала Адріана, пішла до водиці вмитися, а з криниці на неї дивиться її відображення — страшне, хтиве, з запалими очима і злючими губами, що звисали зі старечого обличчя. Бо була то відьма, що зачаклувала Андрійчика, і навіть він не відав правди.