...Крик, ґвалт, плач, аж виє жінка! Як не кинеться до нього, не почне його бити, душити, кричати! Аж у сусіднє село чути.
Бачить Андрій, що зараз може померти, та й обіцяє жінці, що більше не каятиметься і стане такою, як вона.
Повірила стара відьма, а він — вирвався і дав дьору, тільки його й бачили. Побіг до верби, аж ось чує, що ще кілька хвильок лишилося до дванадцяти і по тому снігу та льоду шубовсь — упав, випростався та як не виллє усю ту воду біля берези. Тут сталося таке диво: його дім палав чотирма вогнями: зеленим, синім, червоним та чорним, а з ними жінка й дитина несправжня, вичаклувана, а з ним і все те чорне, що оточувало чорний ліс. І став той ліс таким красивим, з галявинами, наче на картинці, що висить у церкві, яку збудував своїми руками Андрій. Куди ходять його жона вінчана та його маленькі діти і служать Господу. А він згадує ті чорні дні, коли був самітником.
Може, і Ви в ту церкву колись завітаєте, то передайте Андрію, що сила Бога настільки велика, що він помагає страждущим і в найтяжчу хвилину. А може, він і сам то вже знає... Хто ж його бачив чи чув? А може, то все мені тільки наснилося?..
ВТРАЧЕНА ПОЛОВИНКА
Я вже рік, як незнайома із твоєю матір’ю, і майже сотню днів, як затерла в пам’яті останній справжній твій поцілунок. Із моєю неймовірно густою губною помадою, яку вже давно кинула у смітник очікувань. Я вже тисячу й один рік намагаюсь позбутись вагань, спогадів, гірких і солодких, терпких і гарячих, мрійливих і сміливих. Бажань та їх несублімованого мовчання. Стислості слів і незабутності митей, прожитих поруч. Серце в серце, подих у подих, мрія в мрію, світ у мікрокосмос.
Розстелюючи шовкову траву, мимоволі припрошувала: мій космос, що парує в повітрі і проходить повз судини, загортаю у рамки твого мікрокосму, сонцестояння твоїх краплеподібних мініатюрних, пуантилістичних згадок. Про? Справжню любов, зовсім не про цинічну або швидку близькість тіл, бо цими спогадами твій мікрокосмос проникнутий на дев’яносто вісім відсотків. І лише два — на справжність. Я справжня, стою перед тобою, одягнена в теплий светр, вологий від байдужості людей, що вважають наш недовгий союз фарсом, людей, які бояться власних думок, людей, які потопають у ницості власних бажань, що переважають над чуттями. Стою й дивлюсь тобі прямо у вічі. Два відсотки почуття поступово розходяться усім тілом, наче глінтвейн холодними судинами, що намагаються зігрітися. Уже п’ять відсотків — у пальцях, струм, іскри з очей, п’ятнадцять — руки наповнені теплом, п’ятдесят шість — тіло горить, сімдесят вісім — ти відчуваєш? Мить, і моя любов у тобі розчиниться, розвернеться, зітліє, згорить, сколошматить твоє раціо, занесе у невідомість мозок, запроторить у пастку моїх вуст. Дев’яносто вісім. Ти не те, щоб почав бунтувати чи переживав, бодай якось зовні реагував. Ні, це зовсім протилежний ефект. Ти грівся моєю любов’ю, і коли дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка переданих мною флюїдів, феромонів, ароматизованого пилу з частками сердечних судин наповнили тебе — ти зупинив процес одним словом.
«Варто?»
Я розтанула, ніби прокинувшись від летаргійної вічності, ущипнула себе за руку, щоб дізнатись чи не марю. Чи справді ти сумніваєшся так сильно, як я колись?! Та це був перманентний, тихий, запаморочливо сухий сумнів. Він поволі розчинявся у повітрі, перегортаючи гарячі передчуття чогось прискіпливо жахливого.
Нарешті довгожданих сто відсотків. Відчула, як віддала усе, «до краплини істеричного тет-а-тету», як у вірші, що диктував самотність, відчула, як поринула з головою і побачила відданість. Ти почав ділитись, сотнями міріад-частинок своєї любові. І нас стало по половині. Тебе п’тдесят і мене стільки ж, ми були одним цілим, на секунду здавалось, що так буде досить довго.
Та мить і...
Усе розсипалось, розітнулось, розтрощилось, перевернулось із ніг на голову, перекрутилось акробатичним акцентом, упало й розбилось, залишаючи по собі брудний слід самотності. Сумнів і невпевненість розірвали усе.
...Тепер ми окремо. Частинка одного цілого, та кожен намагається віддати своїх п’ятдесят відсотків якійсь іншій людині, тій, що хоче бути поряд. Сімдесят вдається віддати, забрати назад теж можна. Але повернути втрачене ціле, розпрощатись із сумнівами — ніяк. Все марно, не заклеїш розбитого горнятка зі стінками кави, не збереш назад розірваного намиста довіри і не зітреш написів освідчень губною помадою на кривому дзеркалі. Не побачиш солоного моря всередині моїх зіниць, не матимеш нагоди відчувати, як очі змінюють барву в залежності від нічного чи денного освітлення, як тіло кристалізується, набирає нових форм, оцифровує душу до автоматизму, приховує дорогу іншим до внутрішнього серцевого сонцестояння. Цього не видно, коли маєш п’ятдесят відсотків, не видно нікому. Крім того, хто одного разу спробував заволодіти тобою, змусити ніколи не забувати про себе. Половина тебе, половина мене буде до завершення життя мати бодай один спогад, який пронесе крізь усе життя. Половина матиме сенс далі жити, радіти сонячному промінню та сяйву зірок, насолоджуватись вітром, коли карпатське небо нестиме свіжий весняно-літній аромат до твоїх вуст. Але половина — зовсім не ціле. Занадто довго чекати реінкарнації частини тебе в іншій людині. Довго, але можливо, коли сколихуєш найтонші миті, найдрібніші спогади. Вони проносяться за мить. Знаю, тобі, як і мені, досі болить, бо частинка цілого — це лише алегорія, насправді життя зовсім інше. Тут усе зводиться до інстинктів. Але я вірю, прийде саме той день, коли тобі захочеться послухати музику Дебюссі, випити філіжанку кави з молоком, загорнутись із головою у плед і чекати на свою втрачену половинку. І знайти її... Чи, принаймні, спробувати знайти...