— Так, соньку ти мій, придбала! Півгодини в черзі простояла! Але взяла твій улюблений Double Whisky.
— Дякую! Слухай, а тобі молодик якийсь дзвонив. Тебе питав, — Сергій вирішив одразу уточнити.
— Хто? — Люба почервоніла.
— Не знаю. Каже, покличте Любов Андріївну.
— Аа, то таке... — Любов опустила очі.
— Яке, таке? Що таке? Ти про що?
— Ми з дівчатами в боулінгу з ним познайомились, вони, певно, номер мій дали...
— Ти була в боулінгу? Коли? А я? Де я був у той час? — Сергій почав нервувати.
— Ти не захотів йти, тим більше, я дівчат своїх давно не бачила... — очі Люби бігали туди-сюди...
«Бреше», — подумав.
— Розкажи мені, Любонько! Тільки все, нічого не «забудь»! — хлопець уже зрозумів, що їх очікує довга розмова.
— Добре, любий.
І вона сіла, поволі вдихнувши гаряче повітря.
— Я тобі брешу... — довга хвилинна пауза, що здавалось, тривала вічність. — Я була з ним. Але тільки один раз. Так, любий... Я... Я йду! — і сльози покотились по її щоках. — Не хочу, щоб ти мене виганяв. У наших з тобою стосунках усе було ідеально, і мені захотілось перчинки. — Гіркі сльози душили, не давали сказати й слова. — Я... люблю тебе, але знаю, що ти мені цього ніколи не пробачиш. Сергійчику, ти сам казав, зрада — і... Це кінець! — вона захлиналась від сліз.
Коханий устав, узяв віскі і добряче випив прямо «з горла».
— І після цього ти... Хочеш, щоб я далі був з тобою? Та... Ти... Ти... Краще йди, я не хочу на тебе кричати! У нас справді все було надто добре, щоб отак все розривати.
— Пробач, коханий... ти все одно б дізнався про це від когось... Я не хотіла, щоб усе так сталось... І не хотіла тобі брехати. Пробач...
— Йди! Йди до того шмаркача, хай він ще раз пограється тобою! І не смій, чуєш? Не смій більше приходити сюди!
Вона пішла... Пляшка віскі була напівпорожня. Він навіть не закушував.
«А, к бісу то все, — сказав, — я розкрию її улюблене мартіні, най помучиться, як вернеться... — (мислив нетверезо). — Вернеться? Сюди? Ні! Я не дозволю!!!»
І завалився на ліжко та потім, трохи подумавши, поповз на кухню, постелив собі коцик на підлозі й крикнув:
— Стіни! Ви мене чуєте? Я не буду спати на цьому ліжку! Мені ПРО-ТИВ-НО!!! Завтра ж куплю нове! — і, недовго сумуючи, заснув.
Вона не спала ніч... Сиділа й палила цигарку за цигаркою. Ніколи раніше не брала такої нікотинової гидоти у своє тіло, та сьогодні вирішила. День пройшов з кавою, мартіні та цигаркою. Люба повернулась жити до подруги, з якою раніше знімала квартиру. Добре, хоч Марійка її виручила, бо жила одна. Плакала, кричала, ламала нігті, вила. Але не писала йому й не телефонувала. Бо знала, що нічого не повернеш.
Марійка зайшла у кімнату, бліда як стінка. Звісно, чого ж їй розцвітати після третьої недоспаної ночі!
— Любо! Кицю, тебе до телефону, — тремтливим голосом промовила вона.
— Хто? — ледь чутно запитала Любов.
— Та я не знаю...
Люба ватними ногами підійшла і, почувши Його голос, здригнулась усім тілом.
Він не привітався, не спитав, як вона, просто менторським тоном мовив:
— Я хочу, аби ти забрала свої речі.
Дівчина різко встала, ледь тримаючись на ногах. Сяк-так нафарбувалась і раптом стерла макіяж. Убралась в його улюблену чорну сукню (усе, що встигла прихопити з дому) і поїхала. На таксі. Доїхавши, відчинила двері, зайшла. Мовчки роззулась, тихо прочинила двері до кімнати. Сергій сидів і навіть не підняв очей. Відчувала, що Він тверезий. Ні слова не кажучи, почала збирати речі.
— Любо! — його залізний, чужий голос мучив її. Не могла відповісти. — Я... Любо, ні, я цього не скажу.
Дівчина не витримала, щоб не подивитись у його очі. Усім єством відчувала — коханий і досі не може без неї...
— ВІН телефонував мені. Розказав ТВОЮ правду. А ще додав, що... — Сергій на мить завагався. — Ти дуже часто згадувала мене... Навіть уві сні плакала, що зробила мені боляче. Це правда?
— Не... Не муч мене, не муч себе... Так, я кохаю тебе. І завжди кохатиму!
Раптом Люба зрозуміла, що він потрібен їй, як повітря. Усе так швидко відбулося. Дівчина підійшла до Сергія і погладила його волосся. Дотик ніби обпік Сергія, очі наповнились сльозами... Люба обняла й поцілувала його, довго і пристрасно, чула, як їхні сльози змивали всі ті бар’єри, що постали між ними...
— Чому? — пошепки спитав він.
—Я не маю відповіді. Просто повір, що я так... більше ніколи не буду!!! Я люблю тебе! Я — твоя Люба. «Масло — масляне...» Чуєш?
Вони сміялись крізь сльози і не могли відірватись одне від одного. Він пробачив... Бо любив і не хотів відпускати.
— Любо, я буду з тобою!