Гаряча ніч підпорядковувала собі зорі. Їй було тепло і так добре у його обіймах. Серце калатало, ліжко не розповіло б нікому їхню таємницю. Поштовх... Вона прокинулась, звільнилася з обіймів і раптом зрозуміла, що обіцяла Йому зустріч. Він сидить з вечерею і чекає на її «так». Втративши голову, захоплена полоном пристрасті, забула про свого «коханого». Та вона ж і не любила. Поважала, цінувала, але не любила.
Контрастний душ не змінив душевного стану. Алегорія та й годі. Кепсько почувалась, а зрадливе тіло відчувало насолоду. Це — мимолітна пристрасть, яка не мала захисту, та і як йому бути, коли все так швидко сталося і хвиля млості накрила її усю. Взяла таксі, похапцем одягнувшись і залишивши записку. Коротку: «Пробач. Це було помилкою. Мимолітністю. Моє серце порожнє... Нехай це буде нашою таємницею».
Третя година ночі. Неймовірна безнадія у його душі, та він не спав. Вона прийшла! О, яка втомлена, розгублена. Розлючена сама на себе.
«Пробач. Так загрузла в роботі, що не помітила часу». — Відвела очі, бо не звикла брехати. Він дуже зрадів і не помітив фальші. Ця ніч була чудовою для обох, бо саме тоді вони вирішили пов’язати своє життя шлюбом. Вона прокинулась у його обіймах і відчула, що понесла. Понесла не його дитину...
За п’ять років.
«Мамо, а чому всі в садочку кажуть, що я зовсім на вас не схожий, і очі у мене, як у дядька Олександра?»
«Не зважай, Сашку. То їм здалося...»
Сльози і невиплаканий біль були в ту ніч її супутниками. Бо один раз зробивши хибний крок — можна шкодувати усе життя.
РЕФЛЕКСІЇ
Рефлексії ілюзорного пилу на повіках. Наче іній. На вустах — сила. Поцілунку, що даруєш глибинним сонцестоянням серця. Карпатський вирій, що втопає у вічності, алюзії нерозтрачених тривог, епістолярна туга від непрочитаного листа гонить за тобою, наче й не знає: ніхто й ніколи не напише справжнього листа. Електронна адреса надривається від непрочитаного та врешті відкинутого стану душі. Нестримна проточність повітря бойківських глибин, що кличе і не дає зосередитись на життєвих кредо, долає питання: навіщо в горах пошта?
Мені достатньо і мальовничої краєвидності. А хтось у листі хотів достукатись до середини мого серця. Я знаю: колись — це вдасться. Та я... Втону в смарагдовості очей. І навмисно не прочитаю повідомлення. Щоб у струмі серця десь випадково не згадати минуле життя. Бо... Вже немає вороття. А тим більше — каяття. Історії почуттів стираються, як повідомлення, що їх непрочитаними можна одразу кинути в «кошик» електронної терпкості й сумнівності потреби вісточки. Шматка душі, що летів за сотні кілометрів. Хтось — повертається. А як далі жити? Жи... ти ще не знаєш. Рефлексії замовкають, зараз у голові лише шум карпатських річок та твої повіки. Трепетні й чуттєві, які закликають зупинитись і переосмислити життя. Бавлячись чиєюсь свободою...
Листи під рапсодії Ліста... У митях... Що завершили вічність ... Поглиблюючи побіжність... У смарагдових очах, що покажуть правильний шлях... А можливо, сісти... У творчу карусель із музикою Ліста. У його «Мріях кохання» колисатися до смеркання... Пити солодкий кагор, що так прекрасно пасує до сонати Сі — мінор... Ллється чарівними звуками, навіть здивованими муками... для мене, щоб почути голос «Орфея».
А це — лістівська музика митей. Я прошу хоч на хвилинку ЗУПИНИТИСЬ. Зачекати і знову... зустрітись... отим поглядом, наче навмисним... Зачерпнути мрійливу побіжність. І писати. ПИСАТИ! ТВОРИТИ!
Наче рух, арпеджовану вічність... Парафрази, поем симфонічність...
І листи під рапсодії Ліста...
ЗАМОК ІЗ ОСІННЬОГО ЛИСТЯ
Замок із осіннього листя. Ми зайдемо, тримаючись за руки, у цей, з розмаїтими шляхами, ліс. Він вдихне з нами запах ароматично наповненого повітря. Замок нездійсненних ілюзій, що загубились у вічності і з пристрастю дивляться на знання того, хто поруч. Тримає тебе за пучки пальчиків і посміхається самими кутиками вуст. За тобою — мій пульс. Виривається із орбіт. І тече, тече... По жилах. По нездійсненності. По щоденності. Майбутніх ідей. Що колись прийдуть із замку тіней. Замок із осіннього листя ... А ми ще... Зайдемо, тримаючись за руки і ... простягнемо крихту розлуки, щоб так відверто відкрились людські душі? Так... Навмисно. У наш замок із осіннього листя.