ЗАБЕРИ...
Забери у свої сіті. А може, злови, як тремтливу лань? А мо...же... стикулюй, направляй свої вуста і мімікою підкори своїй во...лі...то пройшло. Осінь листопадовою зорепадністю піднімає у свої терпкі обійми... ОбійМИ... А МИ ... Будемо? Поруч... Колись і не терпиться знати... Чи зануритись у терпкість митей. Забереш у свої сіті?...
МІНІАТЮРА НА СЕРВЕТКАХ
ПІД ПОРЦІЮ СМАЧНОГО ДЖАЗУ
Я матиму свій рояль. Буду грати тобі вечорами під мерехтіння вечірніх терпких свічок, що воском скапуватимуть під мою гостро-чуттєву музику, наповнену суперечностями з усіх боків. У нього будуть чорно-білі думки, дієзна млосність у словах і педалізоване серце, що стукає молоточковими ходами, почергово натискаючи клавішами почуття у твоєму серці. Лиш відчуття легкості неймовірно простого джазу замріяно милуватиметься разом із тобою, не в змозі зрозуміти якихось альтерованих складних гармоній.
Свічка тане по затемненню глибинної туги твоїх очей. Бо просто чи ні — зупинити мій потік музики, тобі не відомо. Септакорди міріадами розсіюють повітря, хроматизми скачуть, наче у русі нашіптуючи щось надзвичайне. А хвилі глибин, що десь так чітко пульсують у твоєму єстві — показують хитку й безсилу душу, поступливий і водночас сильний характер.
Я матиму свій рояль. Не важливо, чорний, а чи може, красень білий. З чорними очима. І ненав’язливо ніжною душею. Ти приходитимеш увечері і слухатимеш його чорно-біле сплетіння звуків. І згодом... розтанеш у вирії емоцій...
СИМФОНІЯ ХАОСУ
(І ОДНА КРАПЛИНА ДЖАЗУ)
Дисципліновано вставши, ти ховаєш задубілі пальці до кишені, хукаючи й озираючись. Психологічно неврівноважений, як ніби щось маєш сховане у своїй душі. Щось таке, що важко сприймати іншим, які тебе оточують. Вслухаєшся у звуки...
Десь далеко септакордами озивається бас-гітара. Ти пристрасно вдихаєш той аромат і просто-таки не знаєш: септакорди на басу — то міф, чи реальність?
Ідеш на той запах. У галереї мистецтв, на другому поверсі хтось невміло грає джаз... М-м, який він тобі приємний на дотик і гіркий усередині, ну зовсім як ти сам. Стоїш під вікном кав’ярні, де лунає музика і замуровуєш свій відчай у ті звуки. Сніг барвить твоє тіло, твою холодну куртку і холодні пальці. А ти слухаєш.
«Тук-тук», — додаєш, прицмокуючи язиком, нявкаєш, лаєшся, клацаєш пальцями. Потім у такт відчиняєш і зачиняєш двері. Плигаєш на рипучий сніг і розводиш на сленги слова, розспівуєш на «тірі-та-рурі дем... дібі..дау...оує..» — у манері джазових виконавців.
Дарма, що люди лишень посміхаються, незважаючи на твої пристрасті — у цьому місті досить багато таких диваків, як ти. Тебе п’янить не гаряче вино, запах якого струменить із вікна, і навіть не гаряча кава, що сьорбає якась досить банальна парочка закоханих.
Тебе п’янить глінтвейн музики. І ти піддаєшся, розриваючи себе на сотні частин, щоб кожна могла співати свою партію у цьому хаосі. Твоя симфонія — у психоделічному баченні. Ти — то і є твоя мікрофлора музичного сприйняття. Ти — хаос. Ти — музикант. Ти — творець. Ти — людина. Ти — арфа. Ти — орган. Ти. Це просто ти... і КРАПКА!
(Виконується разом із грою на фортепіано)
ЩАСТЯ
Чисто виголений, ароматний, Тарас збирався на роботу.
— Не проспи пари, кохана! — сказав і, поцілувавши у щічку Любаву, пішов геть.
Дівчина солодко позіхнула і поволеньки подумала, що пора вставати. Сьогодні ж екзамен. Алгебра. Годинник невблаганно показував опів на дев’яту. Екзамен був на дев’яту. Але вона могла вийти за десять хвилин і встигла б.
«Ех, — подумала, — і чому він мене тільки не підвіз...» — А потім, прокинувшись остаточно, уже вголос додала:
— Мабуть, я задовго збиралася б...
Тарас жив у власній квартирі дуже близьку від одного з мальовничих районів міста. Любава була його дівчиною десь місяців із вісім. Він вважав її своєю королевою, повелителькою домашнього затишку. Дівчина обожнювала вазони, кошеняток і впевнено вірила у щастя. Та і якою їй бути в такому юному віці?
Мав трикімнатну квартиру, що її він заробив, як і авто, поїздками за кордон. Отож, увесь його дім складався із квітів, рюшів, тепла та затишку, із духовки часом парував свіжоспечений пиріг. А вона ж так любила готувати! Маленький котик щодня зустрічав його з роботи, як і вона — маленька кішечка, яку любив понад усе. Любив і не хотів ні з ким ділити. Батьки жили за кордоном, у Празі, тому їм було байдуже, з ким мешкає їх син. А мама й тато Любави не зразу погодились на її вибір у сімнадцять років та згодом — відступили. Його двадцятисемиліття відсвяткували буквально декілька днів назад. Вона готувалась до екзаменів і паралельно смажила котлетки, крутила голубці (звісно, консультуючись із мамою), робила салатики і пекла торт. Дарма, що у будь-якому супермаркеті вони могли собі це все купити. Хотіла своїми руками подарувати йому радість. Адже робота у нього виснажлива — працював лікарем-кардіологом — то й приходив додому пізно. Купа пацієнтів, непогана заробітна плата. Тож на день народження Тарас вдячно прийняв цей її подарунок — смачні наїдки — та й величніший подарунок — настінний годинник з їхньою фотографією посередині циферблату. Такий дарунок означав для неї, що кожного ранку, незалежно від того, чи вона буде поруч, він дивитиметься на фото і згадуватиме. Наївне мале дівчисько. Тарас це сприйняв, як символ того, що вони разом уже довго і вона хоче продовження бенкету. Та жоден із варіантів не був правильним за версією долі — годинник дарують на розлучення. Але про це згодом.