Напишіть лиш банальне: "Люблю!"
Небо світиться барвами ночі.
Не пишіть лиш печальних, молю —
Люди надто в душі кришталю
Розбивали, а серце — не хоче...
Давай розфарбуємо небо
Суцвіттям барвистих... проклять?
Давай поламаємо кредо,
Заплакані дні — не болять.
І рани загояться скоро,
Ті рани з вогнем, що печуть,
А серце, до болю прозоре,
Нас просить: "Назавжди забудь!"
Давай ми забудем про відстань,
Любов нам розкаже всю суть.
Давай розфарбуємо небо!
Чуттями, що пристрасть несуть...
Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку…
Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку,
Крещендуючи біль твій, закину в пітьму.
Затихаю... Сміюсь. Запроторю у пастку.
Із очей золотистих вогонь заберу.
Ritenuto хвилин, що у вічність полине,
Колихнеться увись і з rubato впаде...
Закричу і затихну. Та Forte загине
I Piano із вуст пролуна золоте...
В темпі Presto тобі намалюю веселку
І роялем озвуся, тремтінням спалю.
Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку.
Pianissimo скаже, як сильно тебе я люблю...
Валіза. Поїзд. Час. Літа.
Твій фрак. Метелик. Туфлі. Ноти.
Рояль. Кохання у листах.
Твій дух. Печаль. Залізний дотик.
Мотив. Чи фраза. Твій романс.
Ноктюрн. Вокал. І голос дивний.
Співай! Танцюй наш ніжний вальс.
Люби. Проси. Чекаю. Відстань.
Валіза. Час. Любов. Роки
Чекати я вже перестала...
Щомить — мов дотик до руки...
Самотність. Біль. Тебе — немає.
Вечірній Львів. Нічна печаль.
Цілунок мрії. Теплий вечір.
Бажання скинути вуаль
Цих таємниць на сильні плечі.
Театр оперний — як птах,
Що ледь зірветься — й мчить у вічність.
І ця ж самотність у вустах,
Що її просиш розділити...
Терпке чуття в душі живе
І струм у тілі — мов з бруківки.
Каблук розпечений впаде
У запах ночі. В теплий відчай.
Вечірний Ринок. Площа снів.
Стара частина. Кава. Ніжність.
Твій дотик, щирий, мов заплів
В моє волосся щось одвічне.
Я маю карту, в ній — вино,
Твоїх очей п’янка безодня...
Мій Львів вирує, фресок дно
Чи з храмів праведних вікно
Нам спогад ніжний подарує...
Людська душа — це прірва, у якій немає місця таємницям. Таємницям чиїмось, лише своїх. Бо коли вичерпається джерело цих сакральних цінностей — виповниться кінець тому началу, тому єству людському і неперервній мрії всього безсмертя — життю. Передовсім, вважаючи таємниці своїми, ми показуємо слабкість загалу, що не зуміли втаємничити те, що маємо у душі. Просто-простісінько падаємо на снігову безодню зимового снігу, граючись у піжмурки із долею. Ми радіємо кожній хвилині, що не змарнована навмисно, лише з користю. Так легко іноді підійти, притулитись до рідної щоки і на усмішці сказати "Люблю тебе..."
Не ця таємниця криється у свобідних рухах йогів, що намагаються втримати сакральну енергію, не та, що говорить нам про красу навколишнього світу, коли ми дивимося на квітку. Наша свобода — у думках, втаємничених, знаних тільки нами, у молитві, що її промовляємо до Бога, у широких полонинах Карпатських гір із бурхливими потоками, що стрімко летять униз і гомонять про бажання, які реалізуються із Божою поміччю. Наші таємниці відомі лише одному й вічному, найвеличнішому і наймогутнішому мільйонерові наших доль — Богові. Лише він знає, як наставити людину на путь істинний, як не загубитися у цьому світі суцільних таємниць. Розповівши Йому своє найсокровенніше, ти отримаєш взамін розуміння і впевненість, що він нікому не повідає твою таємницю. Вона криється в глибині нашої свідомості. Містична та непередбачувана, як єство людини, яка знає таїну молитви...