Выбрать главу

— їдьмо!

І вони нарешті рушили.

Дорога виявилася нелегкою, бо вже навіть зранку стояла спека. Петро скинув піджак і показав свою нову чистісінько білу футболку.

— Який ти в мене красивий! — дівчина надумала сказати Петрові щось приємне, не все ж йому недоліками дорікати.

— А яка ти в мене вродлива, і підмалювалась, і сукеночка чорна в горошок, тобі так личить! Красуня!

— Дякую, та їдьмо вже! І зроби музику голосніше, непогане радіо, я тобі скажу. Навіть інколи можна джаз почути.

— А ти любиш джаз, зірочко моя? — зрадів, наче йому мільйон дали.

— Так, мені в гуртожитку провели Інтернет, то я в дівчат за їхнім ноутбуком сиділа, наслухалась стільки цікавого джазу!

— Ти якась дивна. Чув я того Армстронга, один раз, правда, випадково. Так це і є джаз?

— Нічого ти не розумієш у музиці, крім цього виконавця є ще багато інших. — Раптом дівчина широко розплющила очі від переляку і крикнула:

— Петре! Гальмуй!

Хлопець не на жарт перелякався, бо саме виїхав до озера, а дорога проходила поруч водойми. Перед ними пронісся маленький хлопчик і, ледь не потрапивши під колеса, спокійнісінько побіг собі далі. Коли ж Слава поглянула в той бік, де бігла дитина — на місці його була лише пилюка і нічого більше.

— Славцю, з тобою все нормально? Там нікого не було! — спантеличений Петро знову завів мотор.

— Ой, вибач. Мені привиділось. Я мабуть, не виспалась та ще сонна. Певне, я краще посплю.

«Перевіряють», — подумала і вирішила мужньо промовчати.

Цілу годину до Полтави дівчина спала, а коли прокинулась, хлопець вручив їй те, що тримав у руках — диск із американським джазом.

— Ось, тримай, моя кохана, тепер ти весь час будеш на хвилі улюбленої музики. Ми вже хвилин двадцять, як приїхали, але я тебе не будив і пішов у кіоск за диском.

Здивована й сонна Слава подивилась на музичний дарунок і сказала:

— Дякую, Петрусю, але не потрібно було... В мене вона є, — це вже пошепки, щоб його не образити.

— Ти щось казала, люба?

— Ні, милий, ходімо.

— Ти настільки красива і така для мене дорога, що мені захотілося зайти до одного магазину і дещо купити, але про це згодом.

— Ти такий таємничий.

— Так, але за півроку ти мені так і дечого не сказала?

— Що, любий?

— А ТИ мене любиш? Я разів із сто про це кажу тобі. Я ладен кричати на увесь світ, ЩО КОХАЮ ТЕБЕ УСІМ СЕРЦЕМ! — і він крикнув на усе місто. — А ти?

— Мабуть. Та що ти таке придумав, люди ж дивляться!

— Я не випущу тебе зі своєї машини, допоки ти не скажеш: так чи ні?

— Це що, допит? Чи, може, я в суді?

— Ні, мені це просто необхідно знати напевне, — піт градом струменів із ображеного обличчя Петра.

— Навіщо? Що ти задумав?

— Просто мені буде приємно це почути.

— Я колись іншим разом скажу, не при цій нагоді.

Хлопчина засмутився, ой як засмутився. І ходив похнюплений весь час. Вони заїхали на ринок, купили всі необхідні речі для святкування, згодом ті, що просили їх батьки. Він подарував Славуні букет червоних троянд. Для неї все було, наче у казці, яка закінчилась походом в кіно і прогулянкою у парку. Фільм, звичайно, був про кохання, такий романтичний, страждальницький, і завершився хепі-ендом. Стандартна програма для двох закоханих.

Їхня подорож завершилась щасливо, лише хлопець був навдивовижу втомлений і засмучений.

— Що сталося, Петрусю? — запитала Слава.

— Нічого такого. Мені просто пора додому йти. Ой, ну тобто — їхати. Дякую за гарний день.

— Ні, я ж бачу, щось сталося. Розкажи мені! — її обіймів було достатньо, щоб він знову відчув прихильність до себе світу. Розтанув, як і завжди. Дівчина підкріпила це маленьким солодким поцілунком.

— Я просто хотів дечим із тобою поділитися.

— Кажи.

— Ні, не тут, не зараз. Взагалі, давай змінимо тему.

— Я люблю тебе.

—Що?

— Що чув!

Петрові ніби хто відро холодної води вилив на голову.

— Це найкраще, що зі мною сталося за цей день.

— Я рада! Ну, бувай! — Слава побігла додому, залишивши враженого хлопця на самоті зі своїми думками.

Вдома дівчина зі щасливою усмішкою зайшла до кімнати. Всі виглядали похнюпленими і дуже засмученими.

— Ми хотіли зателефонувати, але потім подумали, що не варто псувати твою прогулянку.

— Що сталося? — дівчина злякалась до дрижаків.

— Мати Максима Наливайка повісилася.

— Як? — Очі Славуні стали скляними, гарячими і вогкими. Дівчина просто відмовлялася вірити у цю страшну новину. — Її більше немає? Як так сталось? Я ж відчувала... Але... Як? — вона відмовлялися вірити у почуте.